Глава 10

— П’ята праворуч зависла. — зітхнула Різа, поправляючи навушники.
Це перше, що я почула від своєї колеги після чергового «Привіт» у перший день на робочому місці. Різа здавалася похмурою і замкнутою. В її рожевих очах відбивалися тільки відблиски моніторів, а сам погляд був спрямований у себе. Вона не спілкувалася з колегами. На перервах слухала музику у своєму куточку і жувала мізерний обід. Я поки що не намагалася заговорити першою. Вирішила, що якщо зеянка така замкнута, то мій буйний інтерес її дратуватиме. І ось привід поговорити випав сам собою.
Крім створення свята, візуальники так само відповідали за злагоджену роботу апаратури. Так, її роботу запускали мозковими імпульсами візуальника, який мав доступ до системи. Але ось поломку або візуальний огляд віртуально не проведеш. Усе робилося по-старому. Ручками.
А ще потрібно здійснювати приймання обладнання, що завозиться. Перевірку складу і комори за сценою... Візуальники з усіх відділів зранку повзали концертним комплексом, як таргани в момент увімкнення світла на кухні. Швидко, але безладно. Хтось перевіряв галопрожектори, хтось світло. Когось узяли в оборот декоратори, для розробки руху складних декорацій. Тож невдовзі «розібрали» всіх, крім нас із Різою. Ми залишилися тестувати прожектори для галограм. Різа мабуть завжди цим займалася, а я... цього разу мене залишили для «дбайливої акліматизації» на робочому місці.
 Апаратуру завжди тестували перед концертом, щоб усе працювало як годинник. Тож робочий день у всієї обслуги починався раніше вистави і закінчувався задовго після закриття. А іноді й не закінчувався кілька діб. Спати з розплющеними очима вміють багато хто в шоу-бізнесі. Таке перепрацювання системою не фіксувалося і було допустимим. Коли працює весь фахівець, а не окрема частина його мозку... хто тут заборонить.
— Не схоже, — розгортаючи схему камер, пробурмотіла я, — більше схоже що вона заїла. Або контакт відійшов, або шарнір защемило.
Таке бувало. Нове обладнання виходило з ладу навіть частіше, ніж старе. Старе вже звикло до навантаження. А нове навіть у тестовому режимі могло не показати можливих дефектів. І я розгорнула внутрішню діагностику роботи камери. Різа сумно глянула на свій екстремальний манікюр... Я тільки усміхнулася, не відводячи погляду від монітора.
— Думаю, поломка там не страшна, — відмахнулася я, — підйомник запустиш?
Я згорнула монітор над пультом, поправила навушники, запускаючи функцію віддаленого зв’язку з операторською. Це допомагало координувати роботу персоналу.
— Ти сходиш? — з явним полегшенням прошепотіла дівчина.
Я вже зіскочила з крісла і потопала до полиць з обладнанням. Тут були мотки дротів і кабелів, скоби для кріплення дротів до стін. Роз’єми, штекери, мікросхеми. Усе потрібне було під рукою, на випадок поломки обладнання в операторській. Бігати в комору, чекати ремонтника... Ви уявляєте це під час «гарячої фази» робочого процесу? Візуальник мав уміти усунути неполадку сам в авральному режимі і в найстисліші терміни. Поки один колупався в апаратурі, інші страхували його з програмою. Звична практика. Одинакам-візуальникам було складніше, але й обсяги робіт у нас були меншими в рази.
— Легко, — загрібаючи в руки викрутки і паяльник, заявила я, — Я люблю в залізі колупатися.
Склала інструменти у футляр. Такого вдячного погляду у свій бік я не очікувала. Шуша завозився в сумці, і я обережно поплескала по ній долонею... Потім подумала, що може бути рецидив як уранці. Почне голосити тут, доведе Різу до інфаркту, а мене до звільнення. Тож футляр з інструментами я сунула в компанію до Шуші. Шуша не протестував, любовно обвився навколо коробки і знову заплющив очі. Він дивним чином збуджувався тільки коли я вирішувала залишити його самого. А так був флегматичний до жаху. Іноді викликаючи бажання потикати в нього пальцем або промацати пульс.
Поки йшла в зал, запустила ще одну перевірку камер. Якщо є ще поломка, то гарнітура виведе панель з інформацією. Або Різа щось виявить. І легкою ходою, поскакала я вниз по сходах, прямо в концертний зал.
— Тіно, заодно перевір п’ятнадцяту і восьму, — пролунало в мене у вусі.
Досить несподівано і раптово голосно. Налаштування гучності злетіли чи що? І тут же, перед очима вискочила панель зі схемою камер, де проблемні були позначені червоним. Зазвичай я легко справляюся з кількома справами одночасно, але цього разу щось пішло не так... Точніше я пішла не так, не туди і без належної концентрації. А на гранітних сходах це не найкраще заняття.  Сходи були невисокими, сходинок п’ять, вони вели до широкого холу, що виходить до сцен.
Пам’ятаю тільки, що, починаючи падати, я одразу притиснула сумку з Шушею до грудей і спробувала згрупувати тіло настільки, наскільки це можливо при падінні зі сходів. На щастя, ребрами я перерахувала тільки останні три сходинки, а далі інерція простягнула мене ще метра три рівною підлогою. Я не пручалася і дозволила силі тертя завершити цей процес без моєї участі.
Загальмувала я об щось. Або когось... Дихаємо? Моргаємо? В очах темно?  А, це кепка на очі сповзла... Тоді жити буду.
— Ціла? — уточнив хтось турботливий.
Значить це не колона. Але краще б мене шарахнуло об щось неживе. Ну хоч не збила служителів муз як кеглі. Я не заробляю настільки багато, щоб оплачувати простій поламаних зірок.
— Усе добре — впевнено заявила я, — якщо досі не розвалилася, значить і не розвалюся.
Кепку з моїх очей обережно зсунули. Рем Хальмі сидів поруч зі мною навпочіпки і дивився з явним переляком. Не дарма мені цей голос здався знайомим.
— Ти летіла як м’яч для боулінгу.
— Можу уявити, — сідаючи, сказала я, — але як безпосередній учасник подій, можу вас заспокоїти. Усе начебто в нормі. Просто тяжіння Зеї явно не на моєму боці...
Деякі частини тіла боліли, але явно небезпечних травм не було. Сподіваюся. Хальмі висмикнув із моїх рук притихлу сумку. А я сильніше насунула кепку на очі, щоб приховати обличчя. Не впізнав... Сподіваюся.
— Тобі б треба в медпункт, — ривком, поставивши мене на ноги, пробурмотів чоловік.
Я мовчки помолилася вищим силам за те, що розтягнулася не в холі в усіх на виду, а в закутках підсобних приміщень, де зайвих очей не так багато. Ось зараз цей хлищ зникне і я потягну свій побитий життям тулуб далі. Працювати.
— Я в порядку, — вимовила я.
Який медпункт? У мене там камери заїло. У мене роботи вище даху... Ще й поруч із Хальмі стояти було соромно. Я хотіла змитися подалі і там уже спокійно і без свідків померти від сорому. А ще Шуша в сумці міг будь- якої миті прокинутися і покусати зірку всезейського масштабу. І тоді замість медпункту мені цілком можна повзти просто на кладовище.
— Не схоже, що з тобою все гаразд.
— Усе добре, — починаючи злитися, пробурмотіла я. — не варто витрачати на мене час... Дякую за турботу...у мене там справи...робота...
Непомітно сунула руку в сумку, отримала радісний «кусь» беззубим ротом і звірятко затихло.
— Тобі видніше, — зі знущанням вимовив зеянин. — тоді не буду затримувати.
І махнув рукою в бік коридору. А я спробувала ретируватися... Нерівною ходою, трохи накульгуючи. Приклалася знатно стегном. Але може перелому не станеться? Хальмі за моїми стражданнями спостерігав зі злегка помітною посмішкою. І чого він тут стоїть? Подобається бачити мої страждання? Йшов би куди йшов і...
— Не думав, що ти настільки вперта — почула я трохи глузливий голос.
А потім мене ривком підняло над підлогою. Я навіть розгубитися не встигла, як опинилася на руках у цього гамадрила.
— Що? — прошипіла я.
— «Бідося» все ж таки тобі пасує просто ідеально, — усміхнувся Рем і похитав мене на руках.
Я прикусила губу і подумки висловила всі слова, які часто вигукувала, коли обпікалася паяльником. Чому від сорому не можна згоріти буквально?
— Ви мене сплутали з кимось. — шепнула я.
У відповідь Рем знизав плечима.
— Як скажеш...
І посміхнувся, граючи ямочками на щоках і виблискуючи поглядом. Відкрита, завзята усмішка того, хто цілком упевнений у собі, а тому не переймається тим, який вигляд має. Я придушила в собі стійке бажання вліпити по черговій нахабній зейській морді (їх у моєму житті стало якось дуже багато) і мовчки дозволила нести себе далі. Хоче? Та на здоров’я. Ми прискорилися значно, один крок Хальмі заміняв моїх три. Докрокували до ліфта.
— Далі я вже сама, — пробурмотіла я і спробувала сповзти з артиста.
Хальмі мої слова проігнорував. Утримав. Оголосив ліфту, куди нам потрібно, і скляна кабіна з тихим дзижчанням поповзла вгору, наче ракета, що залишає орбіту.
— Сплутав, значить? — прошепотів він мені на вухо.
Я заплющила очі, стиснулася. Моїх сил вистачило тільки на те, щоб коротко кивнути.
Я завжди вирізнялася непримітністю. Моє ім’я забували викладачі, на мене могли сісти в громадському транспорті... Але саме тоді, коли цей дар був потрібен, він не спрацював. За що?
— І де ж виробляють партію на ім’я «Тіна»? — а він не вгамовувався. — клонування гуманоїдів заборонено... Виходить ти контрабандна?
Мені довелося перевести погляд на Рема. Він показово кивнув на мій бейдж. Крити нічим. «Тіна Рікос - відділ візуальних ефектів» красувалося там великим шрифтом і червоним кольором.
— Партію знято з виробництва... Браку багато, — зітхнула я.
— Пам’ять барахлить? — піддів він.
Я стримано знизала плечима. Хальмі розреготався і зітхнув. Він вийшов із ліфта і покрокував коридором.
— А ось тепер можеш і сама, — промовив він, поставивши мене перед дверима кабінету, з якого мерзенно тягнуло ароматом дезінфекції.
— Дякую. — пробубнила я, поправляючи сумку,— але не варто було.
— А мені сподобалося. — вимовив Хальмі, випрямляючись. — Я вже думав, що божеволію... А це все ж ти.
І підморгнув, своїм нахабством знову позбавивши мене дару мови.  
— А це я, — довелося визнати.
Повисла чергова незручна пауза. Я м’ялася і сопіла. Хальмі мовчав.
— Ще побачимося.  — вимовив він.
— Звісно...
Хальмі пішов геть, а я ще трохи подивилася вслід його спині, обтягнутій білою футболкою. Задумливо посопіла.
— Бережи себе, Бідосю, — почувся його голос з-за повороту. — І дивись під ноги.
— Дякую! — зло пробурмотіла я, дивлячись угору.
Я зверталася відразу і до Рема, і до тих, у кого закони еволюції привчили не вірити. Якщо вищі сили й існували, то я в них створена була явно для сміху.