Глава 9

Ранок у нас почався тоді, коли ми спромоглися розплющити очі.  Додому ми доповзли набагато пізніше того часу, коли більшість святкують народження нового дня. Тому обізвали час пробудження ранком і навіть поснідали не вугіллям, а цілком пристойним омлетом, оскільки готував не Міро, а я. Мій гіперактивний друг усе ж виконав свою погрозу і взявся за моє волосся. З вогником взявся. Клапті летіли від мене на всі боки, і щоб не нервувати, я полізла за комунікатором, а з нього в інтернет. Я зважилася на зміну іміджу під тиском Міро і... бажаючи ще менше бути схожою на ту себе, якій так нахабно наставляли роги.
Зранку я була злегка завжди прибитою, а сьогодні особливо. Половину ночі я не спала і переверталася, як вуж на пательні, чи то від задухи, чи то від пережитих потрясінь. Всю ніч снилися безглузді, незв’язні сни. Снилася Зея. Її безмежні червоні бархани, по яких хвилями стікає блискучий пісок. Сліпучі сонця, вітер, що завиває на просторах. Ніби нарізка кадрів, вона проносилася перед очима, незв’язною низкою картинок. Мабуть, мозок обробляв інформацію про Зею, яку я вивчала в інтернеті... Але чому пустеля? Я там не була і не читала про неї багато...
Шуша сидів на моїх колінах. Звірятко оговталося і сьогодні виглядало краще і бадьоріше, а ще перестало кульгати. Залишати мене без нагляду тварина відмовлялася і тягалася слідом по всій квартирі. Віддано заглядав в очі й висів на нозі. А ще шипів на Міро, варто було тому до мене доторкнутися, за що був названий «ліловим аб’юзером» та ідентифікований як особина чоловічої статі.
 До слова, звір виявився не капосним, нічого не псував, коробку від взуття, поставлену в санвузлі, ідентифікував правильно і все своє «багатство» носив туди.
Тому поки мене стригли, я залила в пошук фото Шуші, але мені показувало купу всіляких тварюк, схожих на нього (або на неї, але я вирішила, що це хлопчик).
- Прикинь, якщо воно виростає до трьох метрів завдовжки, - прошипів Міро, тикаючи ножицями в Шушу.
Я глянула на Шушу, той із сумнівом глянув на мене.
- А тут водиться щось триметрове? - з побоюванням уточнила я.
- Ти в мене питаєш? Я не зоолог і живу на роботі. Але прикинь, якщо він хижак!
Я знову глянула на притихлого звірка. Той віддано притулився до мого стегна, обхопивши його всіма лапами і хвостом.
- Він так тулиться до мене. Навряд чи він небезпечний...
- Принюхується. Вичікує. Від радості очманів. Йому твоєї тушки на місяці два вистачить, а ми разом закриємо всі його потреби мінімум на півроку.
- Щось ти якось перебільшив твої та мої поживні перспективи, - відмахнулася я від друга.
Але неспокійно мені стало під час цієї бесіди. Комунікатор пискнув і висвітив промінь із галографічною картинкою і текстом.
- Арран ганнарікарський пустельний, - прочитали ми з Міро в унісон, - Личинка.
І ми знову втупилися на Шушу. Шуша ніяк не прореагував на назву свого виду і, схоже, заснув.
- Травоїдна тварина. Водиться в центральній частині Червоної зейської пустелі, - дочитала я.
- А за яким фігом вона приперлася аж сюди? - здивувався Міро, - ще й без мамки. Чого йому в пустелі не сиділося личинці?
- Може, загубився?
- Не хило він загубився, кілометрів... - Міро задумався, почухавши ножицями верхівку, - багато пішодралом пройшовши. У ту частину пустелі на флаєрі пару годин летіти. Крильця в нашої личинки суто декоративні.
І Міро ткнув у два відростки на спині Шуші. Так, для польоту там було замало м’язів. Може вони для чогось іншого? Охолоджуватися там, самок приваблювати?
- Потрібно пошукати кваліфікованого зоолога поблизу,- пробубніла я собі під ніс - напишу в зоопарк.
Але для початку я знайшла кілька форумів, де обговорювали флору і фауну цієї зоряної системи. Перечитала список того, чим харчуються аррани. Міро взявся за фен... Я почала пошуки ветеринара... у наших краях ті не селилися, а ті, кого я знайшла, були із записом на прийом, зайнятим на найближчий тиждень. Написала зоологу в зоопарк і прикріпила фото нашого «знайденого». Його потрібно повернути у звичне середовище, але до цього постаратися не угробити годуванням. І потрібно перевірити чи здоровий він.
- Може просто відпустити його нафіг? - уточнив Міро.
Я демонстративно потрясла ногою. Шуша ще міцніше її обійняв. Була висока ймовірність, що тваринка повернеться як бумеранг. А ще той факт, що Шуша личинка, дуже мене хвилював. Ну не нелюд же я щоб дитину за хвіст і на сонечко виставити. Мене ось свого часу саме так і віддали під опіку Міжгалактичної Ради. І саме в стані «личинки». Ні вже. Розберемося що і як, віддамо в надійні руки... А ті нехай і випускають. Якщо можна буде.
Потім я полізла в мережу шукати інфу про ввірені мені музичні колективи. Повинна ж я знати з ким працюю. Відкрила список заявлених учасників і почала клікати за посиланнями, розглядаючи фото. Хоч запам’ятаю... Попутно скачала по кілька пісень кожного колективу, щоб у вільний час налаштуватися на потрібний лад і отримати більше візуальних образів про запас. Розігрію звивини, так би мовити. Фото вели на інші посилання, там були списки пісень і фото з соціальних мереж. Яким незрозумілим чином мене винесло на фотографії «Аймеги», я так і не зрозуміла, але на сторінці вже красувалися купи групових або портретних фото з фотосесій гурту.
І я не втрималася. Клікнула на одне з фото. Потім на інше. Фотографій Рема було не мало. Що буде, якщо я погортаю парочку? Це виявилося сильнішим за мене. Рем як магніт притягував погляд.
- А це в нас що таке?
І Міро безцеремонно видер з моїх рук комунікатор. Вивчив найганебніше для мене фото. Ця фотка, де блондин красувався з голим торсом, вона сама вискочила... а я витріщалася. У голові промайнула паскудна думка, що цей торс я могла роздивлятися наживо, якби відповіла «так»... «Хочу тебе вкрасти...» пролунав у голові голос Рема. Відгукнувся тремтінням у пальцях.
- Який кобель... - резюмуючи вимовив Міро, єхидно дивлячись на фото.
Я мовчки чекала коли Міро вгамується і віддасть мій засіб комунікації. Я доросла жінка. Хочу, можу і буду витріщатися на кого завгодно. Нехай і на цього... Рема. Я вийшла з того віку, коли пускають слину на фото артистів. Та й у минулому ця хвороба мене оминула. Зовнішність - це для мене найнестійкіший показник при виборі чого завгодно. Чи то партнер, чи то політик, чи то артист. Цей показник абсолютно не інформативний, бо єдине, на що вказує, так це на те, що тобі пощастило чи то з генетикою, чи то з хірургом. Усе. Краса має властивість зникати або з плином часу, або внаслідок хвороби. Здоров’я і багатство теж так собі орієнтири. Так само непостійні й залежать не завжди від самої людини, а від обставин, везіння, спадковості. Навіть для техніки зовнішній вигляд вторинний, що говорити про розумних істот? Але зрадницький рум’янець знову обпік щоки. Рем притягував не зовнішністю. Він пробуджував у моїй душі якісь потаємні струни... І навряд чи тільки в мене... Я точно в цьому кілометровому списку не перший і не останній номер. Хальмі був як магніт, притягував і дезорієнтував. Спокоєм, іронією... Харизмою.
- Міро, ти ідіот. - похмуро промовила я і простягнула руку.
- У чому? Я констатую факт, що на фото самець, - розреготався хлопець, - Першосортний і готовий до розмноження. Або ти будеш стверджувати, що він самочка?
І усміхнувся так, що захотілося врізати по нахабній сіроокій пиці.
- У них дуже гарна музика, - пробурмотіла я, здуваючи з очей чубок, - фото... Воно просто першим вискочило.
- Та я бачу, - примружившись, вимовив хлопець, - за цією фоткою все одразу зрозуміло. Звісно ж музика... У зейських артистах це найважливіше... Тому Рема Хальмі і знімають без футболки через раз. А кожна друга дівка намагається залізти до нього в ліжко.
Я відзначила в мозку той факт, що у висновках не помилилася. Рем Хальмі бабій і відверто користується своєю красою. Хоча... була б вона в мене, я б теж її юзала на повну. Напевно... Одне заспокоювало. Він мене не запам’ятав, а може й забув усе, що було. Упевнена, він із клубу точно пішов не один... А можливо, взагалі проявив зі мною акт благодійності. Це, до речі, багато чого б пояснило.
- Я не витріщалася на цього мужика! - проричала я. - Не зли мене.
Міро перестав шкіритись і обережно повернув мені комунікатор. Ми виросли разом, він знає, що в мене рука важка. Шуша підняв голову, позіхнув. Потім як ящірка висунув довгий язик і облизав праве око. Потім ліве.
- Я радий, що це не фото Кая, - збираючи зі столу свій перукарський інвентар, буркнув Міро.
Я промовчала. Сама зловила себе на думці, що не думаю про Кая, ніби стерла його з пам’яті, як пошкоджений файл. Це завжди допомагало блокувати біль та емоції. Мій мозок захищався таким дивним чином. Думати про прожитий разом час було нестерпно боляче. Я зі шкіри геть лізла, щоб побудувати правильні стосунки, і геть загубила себе поруч із цим чоловіком. Зрада Кая гірчила десь на дні душі, саднила, як ранка, посипана сіллю. А ще пробуджувала в пам’яті всі минулі невдачі й відроджувала в душі комплекси та сумніви.
- Може, я просто якась не така, - пробурмотіла я, дивлячись перед собою, - може мені не потрібно будувати стосунки? Я не уявляю як це правильно...
Міро зітхнув і поставив поруч із моїм ще один стілець. Сів. Взяв за руку. Шуша зашипів, Міро відпустив мою руку.
- Просто таким, як ми, складно зрозуміти, що таке сім’я і як має бути, - зітхнув друг, - У нас немає орієнтира з дитинства. Навіть ті, в кого були погані батьки, мають хоч приклад як не має бути. А ми нічого. Жодної дорожньої карти.
- Можливо, ми намагаємося заткнути порожнечу у своїй душі першим, хто проявить турботу і мінімум інтересу?
Я думала, що любила Кая, а він мене. Я шукала в ньому надійний захист, опору, підтримку. Стабільність. Здавалося, що знайшла, але чи були наші стосунки коханням? З його боку навряд чи. З мого? Що я знала про стосунки? Я навіть любовних романів не читала, мені просто не вистачало часу на ці дурниці. Спочатку робота, щоб вижити, потім пробитися... Але я так втомилася бути одна, що можливо... Я просто дуже втомилася бути завжди сама, проти цього клятого світу... Міро не може бути вічно поруч.
- А ти ще вічно намагаєшся знайти якийсь алгоритм, як правильно. Може іноді правил просто немає? Не думала?
Та я намагалася прораховувати події в житті. Обмірковувати, планувати. Та в мене цифровий чип у голові! Я живу у світі нулів і одиниць! Клятий технар... Куди я без чіткого алгоритму? Тому мені й здавалося, що з Каєм ми ідеальна пара. Спокійні, дорослі, зрілі. Я обирала його, керуючись здоровим глуздом, логікою... Але друга частина мене, трохи божевільна і спонтанна, яку я вічно заганяла в рамки. Вона бунтувала. Тому ми з Міро і трималися разом. Він був моїм альтер его. А я його. Моє помірне божевілля... Його мінімальна обережність.
- Іноді план летить під три чорти в найневідповіднішу мить і залишається тільки імпровізація, - знизав плечима Міро, - а помилки просто етап життя. Урок.
Я поклала голову на плече Міро, а долоню - на Шушу, який занервував. Як добре, що в моїй долі завжди був ДРУГ.
- Іноді варто відключати мізки і просто плисти за течією, - зітхнув Міро.
- Якщо я знову почну шукати алгоритм...
- Бити по голові? - усміхнувся Міро і вигукнув, - Із задоволенням!