Глава 8

— Ну, лети давай, — пробурмотіла я, дивлячись на свого врятованого звіра.
Ми витрусили тваринку з сумки на землю. Якраз у внутрішньому дворику концертного комплексу. Звір розпластався на землі й виглядав остаточно прибитим. Або втомленим. Або напівдохлим.
— Або повзи, — висунув пропозицію Міро, — звалюй на волю, коротше...
Тварина завмерла на місці і втупилася на нас своїми виряченими оченятами, в яких відбивалися і я, і Міро, і будівля за нашими спинами. А потім тварюшка подріботіла до мене. Точніше поповзла, виляючи тілом і перебираючи лапками. Одну лапку все ж було пошкоджено, і звірятко кульгало. Я, звісно, дала задню і ледь не звалилася на сходинки перед будівлею, але Міро втримав.
— Закінчуй спроби вбитися, — заіржав мій друг.
А тварюка наступала. Обережно поклала передню лапу мені на черевик. Другу. Жалібно заглянула в очі.
— Я не зрозуміла, то ти від мене з криками бігав, то тепер іти не хочеш! Де логіка?
— Це тварина, Ті.
— Але логіку ж ніхто не скасовував!
А тварюка тим часом уже повністю залізла на мій черевик.
— Може він до тебе встиг прив’язатися, поки ти за ним повзала? — висунув гіпотезу Міро.
— Угу, темрява і тісний простір дуже сприяють романтиці.
— Це кохання!
— Це проблема! Що нам із ним робити?
— Усиновити?
Я глянула на тварюку, яка натурально обіймала мою ногу і продовжувала зображати безмежну прихильність.
— Схоже, мене вже уматерили... Як думаєш, не може це бути дитинча?
— Я нічого не думаю, я навіть не уявляю що воно таке. — видихнув Міро і звернувся до тварини, -Ти що вбіса таке?  Га?
У відповідь повний всесвітньої скорботи погляд. Створіння від моїх штанів відліплятися відмовилося. Ніби приросло. Прикрило блаженно очі. Міро вилаявся, але коли спробував із силою відірвати від мене птахо-ящера, у відповідь ця істота страшенно зашипіла, явно натякаючи, що мене цілком або принаймні мої штани вона приватизувала.
— І що з цією приблудою робити? — скривився Міро, — може воно скажене?
— Не схоже, — без проблем беручи тварину на руки, промовила я, — увечері вирішимо що з нею робити далі, а поки що побуде зі мною.
— Де?
— У сумці. Я все одно далі операторської не виходжу...
Звір без проблем дався в руки, так само прикривав очі й часто дихав. А потім почав обіймати мою руку.

***

Армагеддон офіційно було відкрито. У цій операторській нас було п’ятеро на будь-який смак, колір і фасон, так би мовити. Дві дівчини (я і ще одна зеянка) і три хлопці. Ще одна людина, кассіопеєць і хлопець з альфацентавра. Тільки гуманоїдні види, і тільки ті, у кого був мозок і вміння ним користуватися. Жодної дискримінації, чиста наука. План концерту висвічувався на загальному табло. У кожного візуальщика в кімнаті був свій список артистів і опис номера. Списки змінювалися, щоб потім не було претензій, що в когось візуальник крутіший. Мені через «раптове працевлаштування» розписали все від «а до я». План роботи робила майже на коліні. Одним словом проходила тест на стресостійкість в екстремальних умовах.

Я обережно відкрила сумку і зазирнула в неї. Звірятко згорнулося клубком і мирно спало, залишивши від запропонованого йому зейського «яблука» тільки хвостик. Це був третій плід, «всмоктаний» твариною. Першим звір заковтнув пиріжок із зейським «горохом». Я побоялася, що тварюка вдавиться, але їжу без проблем проковтнули. Потім були ще два яблука... склянку води звір випив без проковтування - всмоктав як помпа. З останнім яблуком тваринка заснула... але ось і його час настав. Міро пожартував, що цей монстр і нас заковтне, але було видно, що тварина просто зголодніла.
 Невідоме звірятко поводилося миролюбно і спокійно, ніби й не билося в істериці ще кілька годин тому. Перед походом в операторську я жартома сказала звірові: «Твоє завдання сидіти тихо і нічим себе не видавати». Звір віддано заглянув мені в очі і покірно завмер на дні сумки. Я списала це все на збіг, але Шуша (так про себе я обізвала звірка) і справді сидів як миша під віником і ніяк мене не турбував. А потім його зморив здоровий «ситний» сон.
Задзвенів перший дзвінок. Загорілися табло перед кріслами, запалилися вогні на сцені. По екранах попливла назва шоу «Пісні пісків і зірок». Поетично. Застаріло... Звірилася зі своїм списком груп. «Мій гурт» ішов п’ятим, усе ж дали можливість віддихатися й увійти в ритм. Не першою в бій кинули. Були ще візуальники, в інших кімнатах, але кількість музикантів була величезна, і, крім їхніх номерів, треба було ще й оформляти відкриття, проекції біля входу в зал.
Усі ролі були розділені й пораховані, і випадання із системи одного гвинтика дуже цю систему розхитувало. А ще мізки... їхні можливості не безмежні, і законодавство суворо регулювало час роботи візуальника в «бойовому режимі» так би мовити. І якщо порушити цей пункт можна не погано так влетіти на штраф... Мені й справді тут усі мають у ногах валятися! Подумки поправила собі корону, щоб не сильно тиснула і не заважала сприймати реальність тверезо. Потім ще й вилаяла себе за зарозумілість. Усе. Поїхали.
 Звірилася з темою спецефектів... Усе просто і звично, я часто працювала на концертах у такому режимі. Зараз була черга іншої дівчини з моторошного вигляду манікюром, який можна було в разі чого використовувати для самооборони. Її представили мені як Різу. Я відкинулася на спинку крісла і трохи розім’яла шию.
На сцену вийшов якийсь «нерівномірний натовп». Явно співаки і підтанцьовка. На подив, коли весь цей натовп вишикувався і заграла музика, виявилося, що співаків усього троє. До цього на сцену висипало людей по десять і всі співали-танцювали у складі однієї групи. А тут всього лише троє.
Хлопець із синьою шевелюрою, чорнявий і блондин. Я примружилася і подалася вперед... Стоп. «Аймега»? Забарвлення точно схоже. Точно вони... Рослі, досить сухорляві, як і всі на Зеї. Тут рідко зустрічалися качки, тут подібна статура не вважалася красивою. У дівчат наявність помітних м’язів вважалася потворною. Ці були якраз типово-канонічними, у стандартах Зеї. Худі й довгі. Особливо Рем... Мене гріла думка, що він міг мене й не впізнати, було темно, я була одягнена інакше і нафарбована. А він... Навряд чи він згадає чергову дівицю, що повисла на його шиї... Даремно я переживала. Я видихнула і спробувала відволіктися від думок, що бентежили мене.
Ну що ж... послухаємо, куди діватися. Музика, до речі, була дуже нетиповою для Зеї. Динамічна, але без завиваючих нот. Без сопливих стогонів. І головне артисти були з музичними інструментами. Синьоволосий грав на клавішних, чорнявий на ударних. У руках білявого був дивного вигляду музичний інструмент на кшталт електрогітари, але звук у нього був нижчий і протяжніший, звучав то як контрабас, то як гітара. Струнне одним словом.
А потім почалося... не знаю, як це назвати... У вас коли-небудь перехоплювало дух від того, що ви чуєте? Такі голоси я чула вперше. Точніше те, як ці голоси зливалися в один, перепліталися з музикою. Ноти піднімалися до найвищих, а потім переходили на майже гарчання.Рем частіше йшов у баритон під час співу, сильний, розкотистий, гаркаючий вокал. Синьоволосий підспівував високим, майже жіночим сопрано. Чорнявий похмуро метелив барабани. Такий вокал я чула вперше і навіть дихати боялася, щоб не порушити ту магію, що творилася перед очима.
Текст був теж доволі складним і пронизливим. Щось про пошук себе, про те, що боротьба з собою це і є життя і в цій сутичці з собою ти самотній воїн... Я знала розмовну зейську, тож вловила тільки суть, не всі «завитки» віршованого тексту.  Це була пристрасть у чистому вигляді, вона вихлюпувалася через край, ніби просочуючись у слухачів.
— Нічого собі, — мимоволі вирвалося в мене захоплення.
— Це «Аймега», — підказав мені хлопець на ім’я Ден, що сидів поруч.
Кирпатий і конопатий як я.  Із сірими трохи втомленими очима, захованими за лінзами окулярів. Кучерявий, світловолосий. Теж людина.
— Вони завжди так запалюють, глядачі їх люблять, — продовжив хлопець. — це центральна група конкурсу. Багато хто заради них і прийшов.
— Круто виступають, — піддакнула я і знову глянула на сцену.
Коли працюєш, то для тебе чуже свято проходить непомітно. Але я від чогось була шалено рада, що саме коли висупала ця трійця, я змогла бути вільною. Їхня музика зачепила щось у мені, ніби розбиваючи тонку крижану кірку, яку я завжди відчувала на своїй душі... Не в’язалася ця музика зі солодкуватістю співаків. Вона б більше пасувала грубим хлопцям у старих шкіряних куртках, які ламають гітари на сцені.
Хоча, з чого б їм відповідати? Напевно музику і лірику пише якийсь віртуоз у підвалі, якого ніхто в очі не бачив, а ця трійця тільки й дригається, наспівуючи потрібний текст.
Натовп глядачів волав і верещав ніби в припадку, спалахували вогні на сцені та феєрверки. Кожен виступ вражав масштабом і опрацьованістю. Артисти викладалися на повну. Усі ідеальні, шалено красиві і від цього якісь одноманітні. Через годину я спіймала себе на думці, що не розрізняю зовнішності артистів, їхня музика й обличчя стали для мене нескінченним калейдоскопом одноманітності. Прекрасної і ... нудотної.