Глава 7

Випала я ефектно. З вигуком «уй- йа» моя верхня частина організму вивалилася в кімнату і зависла, оскільки я встигла розчепірити ноги, припиняючи своє миттєве випадання і вбивання об підлогу.
Сповзала повільно (не миттєво так уже точно), судомно затискаючи в руках сумку, що кричала дурним голосом. Бережи Господь інженерів Зеї. І гурток гімнастики, який я відвідувала в дитинстві.
На жаль, як не розчепірюйся, а присосок на ногах у мене не було, а ось черевики більші на один розмір — цілих два. І заплющивши очі, я з вереском полетіла вниз, залишаючи правий черевик у вентканалі. Лівий виявився поряднішим і залишився при мені.
— Тримаю, — повідомили звідкись згори.
Я розплющила очі і втупилася на пару кросівок якогось неймовірного розміру. Я в таких можу спокійно ставити рекорди на лижних трасах.
— Дякую, — подякувала я кросівкам, сумка в моїх руках жалібно хрюкнула і затихла.
Виявилося тримали мене якраз за ноги над підлогою. Якого ж зросту був той, хто мене тримав, якщо я не торкалася верхівкою паркету? Незабаром поруч з’явилися ще кросівки й одні лаковані туфлі. Після параду чоловічого взуття світ різко змістився і незабаром я вже стояла у звичному положенні, з незвично запамороченою головою. Сумка мовчала. Мабуть, вміст захитало.
— Ціла? — пролунав усе той самий спокійний, буркітливий баритон.
Володар баритона ще й притримував мене за плечі, що унеможливлювало мою повторну спробу познайомити череп із паркетом. Дивний голос. Тихий, вкрадливий... Неяскраво знайомий. У тиші, що повисла, почувся ляпас. Мій правий черевик поспішав до господині. Сволота.
— Так одразу вагаюся з відповіддю, — ошелешено відповіла я, — ще кров від мозку не відлила... Але якщо нічого не відпадає... то вже не відвалиться точно.
Кімнатою прокотився дружний чоловічий сміх. Це гримерка? Ага. І я все ж озирнулася. Перше, що потрапило в поле мого зору, це синя грива хлопця, що з цікавістю роздивлявся мене. Високий, одягнений у якийсь підстрелений балахон і тісні штани. Оригінальний тип. Сережок штук десять, персні, ланцюжки. Хоча, чого я чекала від Зеї? Гарненький, зі сріблясто-бурштиновими очима, що ікряться. Такими ж мерехтливими, як у всіх на Зеї.
— Ті? Ті, ти де? — почувся голос Міро в коридорі.
Синій глянув на мене і підняв брову. Я кивнула і вказала пальцем на свій бейджик з ім’ям і прізвищем.
— Вона тут, — вигукнув хлопець із чорним волоссям, що стирчаор, як у їжака.
Тупіт у коридорі посилився, у двері тихо поскреблися.
— Тук-тук, - пролунало за дверима, а потім у кімнату проник Міро, — я думав, ти вбилася!
Міро помахав усім у кімнаті на знак привітання. Обережно прошмигнув усередину.
— Ми думали почався землетрус, — пролунало за моєю спиною.
І від цього голосу в мене мурашки побігли по шкірі. Це напевно слухова галюцинація. Це все стрес.
— Така дрібна, а наробила стільки галасу, — продовжував потішатися «синій».
— Вона така, — незворушно підтвердив Міро і дбайливо підтягнув мої формені штани, що почали сповзати, — приголомшливо - струслива.
До демонстрації білизни справа не дійшла, тільки вузьку смужку шкіри між футболкою і штанами засвітила. Не критично, але пояс однозначно потрібен інакше новий конфуз не за горами буде.
— Вибачте за те, що налякала, це випадково вийшло, — зніяковіло промовила я і озирнулася.
Він стояв так само, тримаючи мене за плечі, і явно стримував сміх. Коли наші очі зустрілися, мені здалося, що підлога під ногами попливла. Щоки проти волі спалахнули рум’янцем, у всіх фарбах згадався вчорашній вечір. І цей погляд, що іскриться блакиттю. Я його ні з чиїм не сплутаю... Цікаво він мене впізнав? Хлопець нахилився і підняв мій черевик. Жоден мускул на його обличчі не здригнувся. Або не впізнав, або вдав...
— Схоже, це твоє, — промовив блондин, простягаючи мені черевик.
 «Синій» уже відсміявся і з цікавістю роздивлявся мою сумку, що почала пищати в руках. Брюнет так жодного разу і не посміхнувся. Лише задумливо подивився вгору, де зяяла дірка від вибитої решітки. Підняв її з підлоги і спритно приладнав на місце. З таким виглядом... дивний він був, ніби відморожений. Або сердитий. Хоча, я звалилася в гримерку перед виступом... я б на його місці сердилася. Стоп! Гримерка! Тут же мають бути...
Двері знову з гуркотом відчинилися навстіж. На порозі виникли троє охоронців зі звірячими обличчями. Синіми, звірячими обличчями пегасців. А ось і вони, рідненькі. Зараз нам відірвуть голови. Потім вибачаться... якщо буде в кого.
— Ми свої! — закричав Міро і підняв руки вгору. — у нас немає бомби!
— Я не бомба! — розгублено підтвердила я і потрясла сумкою, та покірно пискнула.
Охорона очманіла не менше. Я тихо згорала від сорому, затискаючи під пахвою сумку і черевик у витягнутій іншій руці. Навіть потрясла взуттям, підтверджуючи, що вибухівки в ньому немає. Потім знову сумкою. Та пищати втомилася.
— Ми йдемо, — примирливо попросив Міро.
Він схопив мене за плечі й повів геть, повз охорону, двері, гримерки. А я очманіло обмірковувала той факт, що вчора безсоромно цілувалася з тим, з ким мені доведеться працювати. І це не сантехнік...
— А це хто? — сиплим голосом уточнила я.
— Тищо, пегасців не бачила?
— Я не про них. Хлопці ті хто?
— Хлопці? - озирнувся на мене Міро, — «Аймега» на Зеї вони одна з найпопулярніших груп. Нік, Сай і Рем.
Значить не помилилася. Чудно! Отже Рем. Отже не обізналась.
— Пощастило що ти до них потрапила. Вони хлопці прості без зіркової хвороби...
— Ага. Пощастило мені, — пробурмотіла я задумливо.
Одна надія, що в цих шмотках і кепці мене не так просто впізнати. А ще я буду майже весь час сидіти в підсобному приміщенні за монітором... Артисти з такими як я майже не перетинаються. Від серця трохи відлягло.