Глава 5

Пробудження було складним.  Почалося воно з боротьби за очі, які категорично відмовлялися відкриватися. По черзі ще сяк-  так вони це робили, а от обидва одразу — ніяк. Але стійкий запах гару підбадьорив краще за аромат кави. Похмілля причаїлося і не подавало ознак життя. Це тішило. Пам'ять не відбило і це... Бентежило. Що на мене вчора найшло? А на того красеня що знайшло? Він вочевидь був напідпитку, раз поліз до мене... Іншого пояснення в мене не було. Я досить добре роздивилася його, щоб розуміти наскільки з різних ліг ми були. Хоча... можливо, у Рема проблеми із зором... Це б багато чого пояснило.

— Сніданок згорів! — пробігаючи повз мене, заявив Міро, — нічого було починати.

Він нісся з рушником на плечі у напрямку до вікна, яке тут же відчинив навстіж. За Міро мчала смердюча сіра хмара. Голос кухонного комп'ютера монотонно диктував подальший процес приготування чогось там.

— Ніколи такого не було і ось знову, — сонно пробурмотіла я.

Міро був пристрасним «піроманом» і єдине, що йому вдавалося зробити з їжі, це — вугілля. Тому що для Міро не було поняття «помірне нагрівання». Максимальний жар і повна амнезія через п'ять хвилин, як їжа вирушала в готування... Інтернет не сприяв концентрації.

— Пропоную відколупатися від ліжка і піти поснідати в кафе, біля будинку якраз є кав'ярня, — обмахуючись рушником, запропонував Міро, — на розгойдування в тебе часу нема, впрягатися треба вже сьогодні. Увечері підемо показувати тебе Тогаю.

— Слухаюся мій генерал, — «стаючи» по стійці «струнко» лежачи, вигукнула я.

Збори пройшли в авральному режимі, моє вбрання було зібрано з того, що найменше пом'ялося у валізі. І вже за годину ми з Міро їли дуже смачні млинці з якоюсь зейською ягодою, насолоджуючись краєвидом із величезного панорамного вікна. Замість кави мені принесли щось зейське. Бурувате і дивне.

— А я не перетворюся на гарбуз? — пробубнила я, помішуючи місцевий напій ложкою.

На вигляд напій нагадував мул. Зеленуватий, але пах приємно. Горішками. Офіціант—  амебіоїд радісно витріщався на мене всіма шістьма очима, вип'ячував желеподібні груди й побулькував від задоволення. Варив. Старався.

— За дією харфій майже як кава, навіть більш підбадьорливий, — пояснив цей булькаючий товариш.

Амебіоїд битих чверть години розпинався про види харфію, пропонував різні добавки, посипав якоюсь тирсою цю рідину. Дуже він пишався своїм закладом і харфієм... Я з сумнівом подивилася на цей чарівний бруд і відпила ковток... Можливо, це й справді чудовий напій, який замінить мені каву, зніме втому і...

— Бадьорить? — уточнив Міро, милуючись моїм перекошеним обличчям.

Я зачекала, поки офіціант відповзе подалі, й обережно виплюнула рідину назад у чашку.

— Угу... Схоже я тут здохну від постійної сонливості, — зітхнула я і відсунула чашку з напоєм.

Не те щоб харфій був таким уже бридким, але післясмак у нього був якимось лакричним. Липко—  солодким. Приторним.

— Так, я теж не перейнявся, — кивнув дрібний і відпив зі склянки синій сік.

Я почала зло колупати млинці. Доведеться прикупити термос і носити каву із собою. Моя кофеїнова залежність досягла вже тих масштабів, коли без кави я ставала небезпечною для оточуючих. А вбивати — неправильно.

Світ навколо дратував. Строкатістю і бадьорістю, тоді як моя енергійність межувала або з передлетаргією, або напівнепритомністю. А ще тільки ранок. Величезна відеопанель у кав'ярні транслювала новини за попередній вечір і ранок. Усе як завжди: надої зростають, безробіття падає, народ багатіє... Одним словом жодного слова правди.

Новини перебивалися постійними рекламними роликами. Косметика, косметика, косметика... вітамінки. Косметика для тіла, для волосся... Я чула про пристрасть зеян до розмазування по собі всякого молодючого, але якщо ось так слідувати рекламі, то шар доглядових засобів на тілі буде обчислюватися не в грамах, а в тоннах. Хоча, хто я така щоб засуджувати стиль життя місцевих? Тут он які сонця! Вітри. Спека...

А потім картинки з похмурими дядьками в строгих костюмах змінилася зображенням абсолютно божественного вигляду дівчиною. Зейкою.

— І де таких клепають? — заздрісно зітхнула я, дивлячись на екран.

— Лея Штай. Штучний товар, — кивнув Міро, — матінка природа прям відірвалася.

— А могла розділити все між кількома творіннями, — зітхнула я, роздивляючись дівчину.

За таку зовнішність убивають. І це була не оберт мови. У цій особі ідеальним було все. І довге струмливе волосся глибокого фіолетового кольору, і бездонні лілові очі. І шкіра біла ніби аркуш паперу. Фігура струнка як кипарис, але не позбавлена форм... От як такими народжуються? Тут на Зеї повітря особливе? Чи харчування? Чи ультрафіолет? Я чула, що зеяни мають гарний вигляд... але це!

—  Так, тут ще за це й платять добре. Звикай. Артисти на Зеї всі добірні. У прямому сенсі їх відбирають мало не з горщика. —  жуючи сніданок, пробубнив Міро. —  Але й перспективи в них просто захмарні. За такої зовнішності контракти з косметичними фірмами і модельними агенствами самі липнуть... Ну і фанбаза, концерти... Золоте дно.

—  Так вона ще й співає? —  застогнала я і запхнула в рот млинець.

Заштовхала глибше, сподіваючись попутно придушити свою ожившу жабу, поки та не почала душити мене.

—  І танцює, —  перекривляв мене Міро, —  талановита особа. Хоча, тут таких... всі. Але Лея популярна, навіть якщо її фото приліпити на гору сміття —  воно розлетиться як цукерки.

—  Ну... за таких- то даних.

Заздрість була почуттям низьким і мерзенним, але я, як істота смертна і примітивна, на всю їй піддавалася. Це ж якщо всі артисти на Зеї такі, то мої комплекси потрояться, уп'ятіряться і незабаром повністю поглинуть мене. Я вся жабами покриюся... перший у світі пересувний жаб'ячий цирк!

—  Угу —  похитав головою мій зеленоволосий друг, —  Це тобі не Карага, де, маючи такі дані, скоріше на панель потрапиш, ніж на сцену.