Глава 4

Про те, що в мене є Міро, я встигла пошкодувати вже за кілька годин.

— Не можу зрозуміти, як ти мене вмовив.  — пробурмотіла я і потягнула поділ сукні вниз.

Сукня ультрамодна якогось переливчастого бузкового кольору вже чекала на мене у квартирі Міро. А тому було ясно, що наш план сходити в клуб не був спонтанним. Сукня нагадувала панчоху без бретелей. Фасон мало що відкривав, але підкреслював настільки, що не рятувала навіть довжина до середини стегна. Я звикла носити одяг вільного крою і в цьому неподобстві почувалася голою. Хоч взуття було носибельним. Босоніжки з прозорого пластику були не на підборах, а на танкетці у вигляді порожнистих прямокутників.

— Ну я ж твоя улюблена бубочка, як мені можна відмовити? — вимовив мій друг і ляснув мене по руках, — вважай це терапією. І не чіпай сукню.

— У такому вбранні? У цього є інша назва, але вголос я її говорити не буду.

— І не потрібно. Ти краще хоч раз таке зроби.

Я намагалася боротися за свій особистий простір, коли ми приїхали до квартири Міро. Але мій друг ігнорував поняття: "такт", "особисті кордони", "свобода думки". Мене в цю сукню почали трамбувати мало не з порога. Я мляво відмахувалася, а Міро вправно тиснув на больові точки. "Кай зробив із тебе цю сірість. Нехай усі бачать яка ти офігенська... А він козел!" — аргументував Міро. І я здалася. І тепер ось згорала від сорому біля входу в клуб.

— Знаєш, репутацію іноді потрібно й зіпсувати, — підморгнув мені друг, — а то ти її навіть не юзала жодного разу. Вона в тебе все ще чиста й невинна ніби з фабрики. Що це за життя без ганебних постуаків зроблених напідпитку?

 —Не смішно.

— А хто сміється? Я сама серйозність. І взагалі в нас тут свято нового життя. — І Міро потягнув мене в нутро нічного клубу, що гув, як вулик.

Я намагалася не думати про те, як буду завтра вставати на роботу. Йти на співбесіду. Мені перехотілося думати хоч про щось. Просто видихнула і зробила крок у світ неонових фарб. Натовп у клубі нагадував океан, що переливався в такт музиці. Світлові спалахи розкреслювали простір, вихоплюючи з напівтемряви силуети танцюристів.

— Ну, з прильотом, чи що! — Міро простягнув мені високий келих із чимось яскраво-рожевим.

Як він це робив? Він як фокусник витягував предмети з повітря. Я піднесла напій до носа і поморщилася.

— Сподіваюся, це не місцевий еквівалент кислоти.

— Та облиш! Найбезпечніша штука в цьому закладі. Зате піднімає настрій. Для протирання ран душевних саме воно. — і зеянин перекинув у себе половину келиха залпом.

Ага. Цей зеленоволосий чудик усі душевні рани лікував ось так... Заспиртовував.

— Гаразд, — пробурмотіла я і зробила обережний ковток.

У роті спалахнув солодкувато-терпкий смак. Начебто не отрута. Тілом поповзло приємне тепло, пробираючись від шлунка до мізків... Міро задоволено плеснув у долоні.

— Ось і славно! А тепер пішли розстрясемо жири.

І він підстрибом поскакав до натовпу танцюристів. Як гамадрил у шлюбний сезон. У нього геть була відбита сором'язливість. Міро було плювати на думку інших, на косі погляди. Коли він ішов до мети, то всім навколо варто було або піти з дороги, або... або бігти попереду, намагаючись не бути затоптаним моїм дружком.

На душі стало трохи легше. Чи то галаслива музика відволікала від страждань. Чи то випиті коктейлі, які Міро періодично пхав мені в руки. На якийсь час мерзенне почуття в душі згасло, образ Кая змастився і відійшов на другий план. Пару треків я досхочу віддалася танцю. Потім з об'єктивної причини змушена була відійти в дальній темний куточок клубу. Віддихалася. Розчесалася. Побризкала в обличчя холодною водою. Дзеркало в туалеті відображало трохи шалену дівицю з розпатланим пучком волосся, з рум'янцем на щоках. Я вміла мати гарний вигляд. А Кая це дратувало...

 Настрій повільно поповз вниз. Перехотілося повертатися у світ радісних облич і я побрела інтуїтивно віддаляючись від звуків музики. Планувалося вийти до чорного ходу, але лабіринти коридорів вивели мене в дальній коридор, який закінчувався подобою тераси. Це був найостанніший ярус міста і над головою під скляним дахом розкинулося зоряне небо.

Майданчик був абсолютно порожнім. Мабуть, його використовували для закритих заходів. За величезними панорамними вікнами розкинулися обриси червоної пустелі з мерехтливими в темряві артеріями річок.

Гарний, але лякаючий пейзаж. Я підійшла до вікна і притулилася до скла чолом. Серце стукало в грудях, віддавалося гулом пульсу у вухах. Хміль трохи розслабив свідомість на початку, але зараз на волю просилися злі сльози. Та як він міг! Я прикрила очі й видихнула крізь зуби. Він там щасливий і задоволений життям. Б'юся об заклад на що завгодно, що не один. Не глушить біль алкоголем, не плаче, дивлячись у вікно. Він залишився в старому житті, у звичному середовищі, в обжитій квартирі... А я? А я, як риба, викинута на берег, б'юся, намагаючись знову почати дихати.

— Сволота! — прошипіла я, шмигнула носом і вперлася лобом у прохолодне скло. — Гори в пеклі, Кай.

Від мого дихання скло пітніло і пейзаж за вікном перетворювався на розпливчасті чорнильні плями. Невиразні та строкаті. Я зараз себе ненавиділа за цю слабкість. За те що розкисла. За те, що зрадницька сльозинка все ж таки покотилася по щоці. Долоні, притиснуті до скла, стиснулися в кулаки. І я навіть стукнула злегка по броньованій поверхні. Скло задрижало. Я схаменулася і відступила на крок. Навіть руки за спину сховала.

— Якщо плануєш зігнати злість, можу запропонувати щось більш дієве, — пролунав лінивий голос за спиною. — Можна постурсати стілець. Він не такий дорогий і не такий травмонебезпечний.

Я здригнулася, різко обернулася. Чоловік. Високий, трохи недбалий, одягнений у просту футболку і широкі штани. Широкоплечий, у напівтемряві він нагадував примару з казки. В одній руці келих, в іншій - нічого, але я б не здивувалася, якби там була впевненість у власній неперевершеності. Він трохи змінив позу і тепер його обличчя було освітлене зеленим неоном, який відкидала вивіска за вікном. Світло підкреслило білі кучері, що лежали безладно, хвилястий чубчик, що падав на очі.