Розділ 4

Прокинувшись на м’якому ліжку, вкрита теплою ковдрою, Сніжана першим ділом подумала, що історія з викраденням була просто страшним сном, що вже зовсім скоро забудеться, проте майже одразу після цього з’явилося усвідомлення того, що знаходилася вона не в себе вдома, а в якомусь абсолютно незнайомому місці.

Широко розплющивши очі, дівчина взялася оглядати обстановку довкола себе, проте не змогла виявити жодних зачіпок, що прояснили б ситуацію та допомогли їй чітко зрозуміти власне місцезнаходження. Тісна кімната, у яку їй довелося потрапити, була обставлена досить аскетично та містила в собі тільки найнеобхідніші меблі, необхідні для спальні. Дерев’яні стіни без вікон та підлога також не допомагали з визначенням локації.

Усвідомлюючи власну загубленість і безпорадність, Сніжана дійшла до такого піку емоцій, що коли на порозі кімнати з’явився приземистий чоловік з густою бородою, пронизливо закричала та стала істерично притискатися до задньої стінки ліжка. Незнайомець одразу ж підняв руки, демонструючи власну неозброєність і відсутність злих намірів по відношенню до дівчини.

— Гей, заспокійся. Ти в повній безпеці, тут тобі ніхто не зашкодить, — повільно та розсудливо промовив він.

Проте Сніжану так легко не можна було переконати.

— «Тут» це де? — вимогливо запитала вона.

— Звісно, ми можемо одразу перейти до обговорення ситуації, проте, може, спершу хочеш поїсти?

Тільки в той момент Сніжана усвідомила, наскільки сильно була голодною. Було важко сказати, коли їй востаннє доводилося їсти, тому зараз шлунок украй потребував поживи.

— Мабуть, це дійсно найбільш оптимальний варіант, — була змушена визнати дівчина.

Незнайомець кивнув і ненадовго вийшов, повернувшись уже з повною мискою гарячого бульйону. Почувши апетитний аромат м’яса у перемішку з зеленню, Сніжана не змогла стриматися та одразу ж накинулася на страву, абсолютно забувши про акуратність чи підозрілість.

— Агов, не спіши так, бо стане зле, — зауважив чоловік.

Дівчина кивнула та справді трохи сповільнилася. Їла вона в абсолютному мовчанні, не здатна відірватися від бульйону, що після довгого голодування смакував особливо прекрасно.

Коли ж з трапезою нарешті було покінчено, можна було переходити до бесіди для розставлення всі крапок над «і».

— Давай розпочнемо з того, що останнього ти пам’ятаєш, — запропонував незнайомець.

Він продовжував стояти коло дверей, тримаючись від Сніжани на значній відстані, щоб не лякати її ще більше та дати можливість хоч трохи розслабитися.

Дівчина занурилася у власну свідомість, бажаючи виловити звідти потрібні спогади. Спершу їй згадався звичний ранок, але потім до голови повернувся образ викрадача, який ледь не вбив її, але в останній момент усе-таки вирішив відпустити, залишивши на милість зомбі з «забруднених» територій. І вона б уже справді була жорстоко розтерзана, якби не несподівана допомога…

— Ти врятував мені життя.

Тепер Сніжана дивилася на чоловіка перед собою зовсім іншими очима. У її погляді більше не було підозри, замість цього поселилася безмежна вдячність. І сам незнайомець, поза всякими сумнівами, оцінив це.

— Узагалі-то, я зробив це не один, а з братами. Ми не прийшли всі разом, бо не хотіли довести тебе до сердечного нападу видом сімох амбалів, але зараз можу покликати їх, якщо хочеш.

— Ну звісно, чому ні?

Сніжана просто не могла не погодитися побачити всіх їх рятівників, так що уже за хвилину перед нею постало семеро чоловіків, яких насправді було важко відрізнити між собою через сімейну схожість і практично ідентичний одяг. І дивлячись на них, дівчина несподівано усвідомила дещо важливе.

— А я ж чула про вас! — вигукнула вона, дивуючись власному відкриттю. — Роки два тому вся республіка гуділа розмовами про аномальний випадок групової атаки зомбі, при якому вас сімох було вбито. То це ви ті самі…

Сніжана вже взялася пригадувати їхні імена, коли її різко урвали:

— Перш за все, тобі варто засвоїти, що розпочавши життя тут, ми відмовилися від того, як називалися раніше.

— Тих чоловіків більше не існує, — докинув інший.

І хоч Сніжані важко було зрозуміти їхню позицію, проте вона не відчувала себе в праві сперечатися з нею, тому просто запитала:

— І як же вас тепер звати?

Брати перезирнулись між собою, а тоді взялися по черзі представлятися:

— Буркотун.

— Розумник.

— Чихун.

— Простак.

— Сонько.

— Веселун.

— Скромник.

Сніжана не могла не здивуватися настільки простим і навіть дещо дитячим прізвиськам, проте врешті-решт не стала довго затримувати увагу на цьому, оскільки наразі існували й більш важливі питання, які треба було з’ясувати.

— Гаразд, нехай так, — кивнула дівчина. — Та якщо ви живі, то що ж тоді сталося насправді?

— А що розповідає офіційна версія ОЧР? — запитав Простак, уперше за розмову подавши гучний басовий голос.

Не потрібно було докладати зусиль, щоб пригадати деталі резонансної справи, що вразила все її оточення кілька років тому. У той час Сніжана не раз обговорювала дану трагедію з батьком, якому було справді прикро втратити сімох перспективних молодих дослідників.

— Нам було сказано, що під час вилазки одного з вас заразили, а інші відмовилися залишати брати та самі пожертвували собою. Вас уже неможливо було врятувати…

— Давайте називати речі своїми іменами, нас усі кинули, визнавши безнадійними трупами, — грубо урвав її Буркотун, яскраво демонструючи, що прізвисько йому обрали максимально доречне.

Розумник скрушно похитав головою, очевидно, не погоджуючись з братом.

— Не треба нікого звинувачувати, ми б так само вчинили на їхньому місці. Ніхто й подумати не міг, що вірус на нас не подіє…

— Стривайте-стривайте, я просто не можу у повній мірі осягнути ситуацію, — перебила його Сніжана, оскільки її мозок уже не справлявся з опрацюванням усього почутого.