Того ранку Сніжана прокинулася раніше, ніж зазвичай. У кімнаті було холодно, не рятували від лютневого морозу навіть два грубі пледи.
Полежавши трохи в абсолютному мороці, який ще не розвіяло перше сонячне проміння, дівчина остаточно переконалася, що вже не зможе знову заснути, тож встала, накинула на піжаму теплий темно-синій бавовняний халат, акуратно застелила ліжко, почистила зуби, розчесала волосся, так що воно почало темними хвилями спадати на її кістляві плечі, і пішла на кухню готувати сніданок.
Уранці в Сніжани практично ніколи не було сильного апетиту, проте вона знала, що мусить поїсти перед роботою, бо в лабораторії, занурюючись у дослідження, їй часто траплялося забувати про час і фізичні потреби. Тимофій завжди називав цю рису головним недоліком доньки, але як би не старався, але нічого змінити не міг.
Згадавши про батька, Сніжана відчула болючу тугу, але не дозволила собі поринати у відчай, а замість цього повністю сконцентрувала свою увагу на рутинній механічній справі — заварюванні кави.
Дівчина саме ставила чайник на газову плиту, коли почула якийсь дивний шелест у коридорі. Сніжана напружилась і одразу ж полізла до шухляди, щоб дістати звідти ніж. Звісно, її не можна було назвати професійним бійцем, але базовим прийомам вона все-таки володіла завдяки батькові.
«Світ небезпечний, сонце, тож треба вміти виживати в ньому,» — наголошував Тимофій, змушуючи Сніжану раз за разом відпрацьовувати прийоми в тренувальному залі, під керівництвом командира зі спеціальної підготовки дослідників Любомира Титановича, якого всі називали просто «Титаном» за його міцну статуру та залізний характер.
Проте не встигла дівчина зробити навіть кілька кроків у бік коридору, як з темряви на неї наскочила висока постать у капюшоні, звалила з ніг на холодну підлогу та одним сильним ударом по голові позбавила свідомості.
***
Першим, що відчула Сніжана, прийшовши до тями, був металевий присмак у роті, від якого її буквально нудило. Дівчина спробувала поворушити кінцівками, але виявила, що її руки та ноги були міцно звʼязані. Розплющити очі також не вдавалося, оскільки їм заважала туга темна повʼязка.
Відчуття власного безсилля в поєднанні зі зловісним фактом викрадення викликало в Сніжани страшенну паніку. Дихати стало важко, а всі думки звелися до одного хоч і банального, але такого сильного переконання: «я не хочу помирати».
Дівчина геть не розуміла, хто її викрав і куди зараз віз, проте неважко було здогадатися, що наміри в нього були геть недобрі. Скільки вона не думала, але так і не могла уявити, чим змогла викликати до себе таку ненависть, що змусила людину піти на подібну жорстокість. Це здавалося чимось абсолютно за межами її розуміння.
Машина зупинилася так різко, що тіло Сніжани, піддавшись інерції, полетіло вперед і важко вдарилась у щось металічне. Спалах болі був таким сильним, що мимоволі на очах виступили сльози, а з губ злетів пронизливий крик.
Не встигла дівчина оговтатися від удару, як чиїсь сильні руки схопили її, виволочили з кузова грузовика та, наче бездушну річ, а не людину, кинули на порослу густими чагарниками землю.
Піднявши погляд, Сніжана глянула на міцнозбудованого патлатого чоловіка, що схилився над нею, направляючи в голову пістолет. Щоками заструменіли сльози від жорсткого та бездушного доторку смерті, що була вже зовсім поруч.
— Благаю, не робіть цього, — у відчуваї забелькотіла Сніжана, хоч і дуже сумнівалася, що її слова зможуть переконати жорстокого найманця. — Якщо я зараз помру, то не закінчу вакцину і все це буде даремно.
Єгеру вже не раз доводилося вбивати, і раніше в нього не виникало жодних проблем. Зазвичай люди на порозі смерті починали жалюгідно благати пощадити їхнє мізерне існування, стаючи схожими на нікчемних комашок і цим спрощуючи найманцю завдання.
Але цього разу все пішло не так. Ця дівчина виявилася не такою, як усі ті, що були до неї. Так, вона також налякано зіщулилася та не могла стримати ридань, проте переживала жертва не через те, що її життя от-от обірветься, а через те, що їй так і не вдасться вивести антидот до вірусу зомбі.
Єгер просто не міг повірити, що на світі насправді існували настільки альтруїстичні особи. У його оточенні ніколи не можна було знайти навіть натяк на подібну рису, так що зараз чоловік відчував себе знічено та розгублено.
Убивця тримав палець на курку, але все ніяк не міг натиснути на нього. Його рука просто не піднімалася залишити цей темний світ без такої рідкісної світлої людини. Здавалося б, так легко зробити один простий рух і виконати поставлене завдання, проте Єгер не міг змусити себе це зробити.
Урешті-решт чоловік здався, заховав пістолет, витяг замість нього мисливський ніж і розрізав ним усі пуста полонянки.
— Тікай.
Проте Сніжана не поспішала кудись рухатися, не здатна навіть поворохнутися від переляку. Критична частина її мозку наполягала, що все це якась пастка або ж збочена гра божевільного маніяка, хоч і не могла зрозуміти, у чому вона полягає.
— Я не розумію, — похитала головою дівчина, дивлячись на свого викрадача великими карими очима.
— Я не можу дозволити тобі повернутися до ОЧР, але й виконати замовлення не зможу, тому зараз єдиним варіантом для тебе залишається втеча.
— Але куди? Як я виживатиму тут? — Сніжана широко розкинула руки, демонструючи власну мізерність у порівнянні з широкими дикими просторами, де загроза зустріти зомбі просто зашкалювала. Та навіть якщо вдасться якимось дивом не наштовхнутися на них, завжди існували інші природні чинники, здатні позбавити життя. Таким чином, залишитися в цьому страшному місці самій було рівноцінно смерті.
— Ти розумна дівчинка, щось вигадаєш, — сухо кинув Єгер. — А тепер тікай. Ще раз повторювати не буду.
Повільно, Сніжана звелася на тремтячі від стресу ноги, розвернулася та покрокувала назустріч невідворотній долі.
#603 в Фантастика
#110 в Постапокаліпсис
#5180 в Любовні романи
#156 в Любовна фантастика
Відредаговано: 12.10.2024