Розділ 2

Церемонію поховання президента ОЧР було влаштовано як помпезний захід, де зібрався практично весь народ.

Звісно, жодного справжнього захоронення тіла не відбувалося, оскільки в більшості випадків їм доводилося залишатися на «забруднених» територіях, проте символічна традиція збиратися разом, щоб провести людину в її останній шлях усе-таки лишилася ще з давніх спокійних часів.

До початку урочистості залишалося зовсім небагато часу, а Сніжана все ще не вийшла з дому, відчуваючи абсолютну розгубленість через проблему вибору гідного одягу, що продемонстрував би її як водночас згорьовану доньку та гідну спадкоємицю.

У цій ситуації їй би дуже не завадила допомога Аліси, проте подруга не могла знаходитися поруч, оскільки зголосилася стати членом комітету, що організовував похорон і контролював, щоб усе відбулося на найвищому рівні.

Окрім того, можна було попросити поради в мачухи, проте з моменту оголошення новини про смерть Тимофія їм так і не довелося побачитися.

Варто було визнати, що стосунки між Сніжаною та Іриною ніколи не були особливо теплими. Ця жінка зʼявилася в житті овдовілого президента років через пʼять років після його смерті та доволі вміло змогла підібрати ключик до його серця, подарувавши ту турботу, яких так бракувало чоловікові. Проте от на падчерку вона практично ніколи не звертала увагу, очевидно, шкодуючи, щоб у її нового чоловіка взагалі була донька.

Звісно, Сніжана могла поскаржитися на таке крижане ставлення Ірини батькові, проте вона ніколи не робила цього. Знаючи, як болісно Тимофій переживав смерть її матері, дівчина всім серцем бажала йому щастя і заради цього готова була потерпіти байдужу мачуху.

Ретельно оглянувши весь свій гардероб, Сніжана врешті-решт зупинилася на простих чорних штанах, які прекрасно підкреслювали її довгі ноги, і того ж кольору однотонну вовняну кофту. До цього вбрання дівчина додала елегантні черевички на високій платформі, які хоч і не були зручними, але виглядали ефектно, а також акуратно вклала довге темне волосся, так що в результаті її зовнішній вигляд виявився справді гідним.

Вийшовши з дому, Сніжана повільно рушила до центрального штабу. Мимоволі дівчина вкотре почала уявляти, яким було життя в цьому місці до того, як розпочався апокаліпсис.

У спокійні часи люди, очевидно, могли дозволити собі неквапливі та розслаблені прогулянки. Мабуть, тоді міські вулиці аж вирували, а не були такими порожніми та бездушними, як зараз. Хоч і території ОЧР надійно захищалися та вважалися абсолютно безпечними, проте люди все ж надавали перевагу зайвий раз не опинятися на відкритому просторі та триматися якнайближче до сховищів, оснащених припасами та зброєю.

Коли Сніжана ще була юною дівчинкою та вперше познайомилася з історією періоду «до апокаліпсису», дівчина захотіла жити в такому ж світі та запитала в батька, коли світ знову стане колишнім.

— Чому просто не можна не звертати увагу на тих зомбі за стіною?

— Існує декілька причин, ведмежатко. По-перше, з початку апокаліпсису суспільство настільки змінилося, що хід речей просто не може повернутися до свого колишнього стану. По-друге, поки існуватися заражені, загроза не зникне, так що про спокій годі й мріяти. Повір, Рада робить усе, щоб зробити життя людей максимально комфортними в існуючих умовах.

У пам'яті Сніжани дуже добре закарбувалися ті слова. Саме вони й підштовхнули її до того, щоб обрати для себе шлях науковця та присвятити власне життя пошуку вакцини.

Дівчина й не помітила, як дійшла до центрального штабу. Ця будівля одразу ж виділялася на фоні інших, оскільки була єдиною на території всієї ОЧР, що сягала аж двадцяти поверхів. У старі часи це була одна з численних житлових багатоповерхівок, проте з часом її було переобладнано, так що зараз в одному місці можна було й знайти і школу, і лікарню, і дослідницьку лабораторію, і суд, і залу для публічних зборів, і кабінети кожного члену державного правління.

Сніжана навіть не здивувалася, коли при вході її зустріла Аліса, хоча зовнішній вигляд подруги все ж справив на неї враження. Уперше вона зрадила своєму яскравому та екстраординарному стилю, обравши простий чорний сарафан з великою кількістю ґудзиків на довгий рукав, темно-сині колготи та акуратні черевички на невисокій платформі. На фоні цього одягу світловолоса та бліда Аліса почала виглядати як хвороблива нещасна маленька дівчинка.

— Привіт, як ти? — турботливо запитала вона в подруги.

— Привіт. Я просто сподіваюсь, що це все скоро завершиться.

— Розумію.

Аліса співчутливо стиснула худеньку ручку Сніжани, а та відповіла сповненим вдячності поглядом. Дівчина знала, що якщо хтось і зможе зрозуміти її горе, то це саме подруга.

Алісі випала справді непроста доля. Дівчина народилася в одному з небагатьох поселень поза межами ОЧР. Перші кілька років її життя минули спокійно, проте потім їхній табір піддався безжалісному нападу зомбі. Усіх мешканців було жорстоко вбито, окрім шестирічної Аліси, якій пощастило добре заховатися в шафі, де вона й просиділа кілька днів, доки її не знайшла розвідувальна група з ОЧР. Довелося докласти чимало зусиль, щоб допомогти крихітці отямитися від пережитого шоку, адаптуватися до іншого місця та прийняти нове життя.

— Дівчата, от ви де! — несподівано поруч з ними пролунав хриплуватий голос Таміли Марків. — Ходімо до залу, церемонія от-от почнеться.

Кивнувши, подруги послідували за міністеркою освіти, яка в цей день була головою комітету, що відповідав за організацію прощання з загиблим президентом. Поки вони піднімалися сходами, Сніжані спало на думку одне важливе питання, яке вона поспішила задати:

— А де Максим? Він уже приїхав?

Погляд світло-блакитних очей Аліси нервово зісковзнув униз, так що Сніжані одразу стало очевидно, що людини, якої вона потребувала тут понад усе на світі, не було поруч. Проте дівчина не дозволила собі виразити біль розчарування на обличчі, оскільки це місце якнайменше пасувало для демонстрації своїх переживань і слабкостей.