Розділ 1

Усе розпочалося в день, коли загинув Тимофій Войчук.

Цей чоловік обіймав посаду президента Обʼєднаної Чистої Республіки протягом тридцяти років, але так і не навчився просто сидіти в штабі. Він був істинним дослідником, тож не минало жодного місяця без його вилазки на «забрудненні» території.

Мета таких мандрівок завжди була однаковою — пройти якнайдалі, здобути нові ресурси, перевірити землі на наявність поселення незаражених і повернутися живими назад. Востаннє Тимофій і його група з останнім завданням не впоралися, зустрівши на своєму шляху десяток зомбі та не зумівши дати їм відсіч.

Для усієї ОЧР це стало трагедією, але найгірше, безсумнівно, було його любимій єдиній доньці.

Втративши матір ще в ранньому дитинстві, Сніжана Войчук мала особливо близькі стосунки з татом.

Добре усвідомлюючи всю небезпеку світу та бажаючи виховати гідну спадкоємицю, Тимофій намагався проводити з донькою максимально можливу кількість часу та передати їй всі свої знання. Недивно, що в результаті дівчина виросла мудрою та різносторонньою особистістю, з глибокою привʼязаністю до батька.

Звістка про смерть тата застала Сніжану в лабораторії, де вона разом зі своєю колегою Алісою працювала над перевіркою чергового прототипу антидоту до зомбі-вірусу.

За понад сотню років з початку епідемії не один десяток вчених намагався розробити препарат, що міг би виліковувати заражених, перетворюючи їх знову на нормальних людей. Ніхто так і не зміг досягнути успіху, але робота вперто продовжувалася й надалі.

Коли Сніжана почула, що її батька більше немає в живих, дівчина відчула, що втрачає землю під ногами, і просто-таки вчепилися в робочий стіл, завалений різноманітними нотатками та канцелярським приладдям.

— Це абсолютно достовірна інформація? — запитала вона, до останнього не бажаючи полишати надію, що така жахлива подія насправді відбулася.

Її батько був надто сильним і мужнім, щоб загинути. Він не міг померти. Просто не міг.

Помітивши, як тремтить усе тіло подруги, Аліса ніжно поклала руку їй на плече, бажаючи підтримати та заспокоїти, проте Сніжана настільки занурилася у вир горя та болю, що навіть не помітила цього жесту.

— Я бачив його смерть на власні очі, — завірив її Микола Вовченко.

Цей бритоголовий смуглий чоловік обіймав посаду міністра безпеки ОЧР і завжди супроводжував президента під час його небезпечних вилазок.

Усе тіло Сніжани затремтіло, не бажаючи приймати болючу реальність, де її батька більше не було в цьому світі. Дівчина геть побіліла, балансуючи на межі втрати свідомості.

— Мені треба побути самій, — крізь зуби вичавила Сніжана, ледве стримуючи град сліз, що грозилися от-от политися з її очей.

Не чекаючи відповіді, дівчина вибігла з лабораторії та помчала, навіть не задуючись про те, куди її несуть ноги. Не було в цьому світі місця, де вона б відчула себе спокійно та безпечно. Раніше такі емоції дарував їй батько, проте його більше не було і Сніжана гадки не мала, що робити з пусткою в душі, яку утворила ця втрата. Лише час міг вилікувати її, а зараз залишилося виключно терпіти біль і жити далі, незважаючи на всі страждання та незгоди.