Частина двадцять п'ята

*****

Глава 25

Не знаю, скільки часу я спав, але, схоже, відключився швидко. Розплющивши очі й озирнувшись на всі боки, не без подиву помітив, що за вікном уже сутеніло. Вставати мені страшенно не хотілося, але я мав приготувати щось на вечерю. До того ж, я так і не зателефонував Дженніфер. Мені хотілося дізнатися, як вони облаштувалися в її будинку, і чи все гаразд. До того ж, думки про нашу розмову не давали мені спокою. Здавалося, я готовий був піти на будь-які умови, аби повернути все на свої колишні місця. Тому скинувши з себе плед, я піднявся, пригладивши волосся рукою. Так дивно, але мені досі не вдалося поговорити з Вікторією. Не знаю, з чого б я почав, але дівчинка настільки нагадувала мені Стефані, що я не міг залишитися байдужим. Від Грегорі в ній не було практично нічого. Не можна не визнати й того, що Вікторія була вже дорослою і успішною дівчиною. А я за звичкою досі називаю її дитиною. Хтозна, можливо, Дженніфер і має рацію. Вона буде гідним прикладом, чого я не міг сказати про Грегорі. Наша розмова з ним пробудила в мені почуття жалю і жалю. Але це ненадовго. У його словах не було тієї частки щирості й болю, яка була у Дженніфер.

Я поставив чайник на плиту і подивився у вікно. Як же тут все-таки красиво. Мій будинок практично з усіх боків оточував ліс. Це місце ніколи не було мені Батьківщиною. Але я відчував такий спокій і умиротворення, що мимоволі забував про все. Чомусь переді мною постав образ Джанет. Цього разу це був спогад, пов'язаний із нашою прогулянкою до лісової галявини. Що б там не було, але ми відчували якийсь потяг і розуміння.

Зітхнувши, я налив собі кави, і, залишивши її на столі, вийшов у вітальню. Мені необхідно було переконатися, що у Дженніфер і Вікторії все добре. Набравши її номер, я прислухався. Милий жіночий голос радісно повідомив мені про те, що телефон абонента вимкнений. Дивно, адже я обіцяв передзвонити їй. Через деякий час, я повторив спробу, і знову почув знайомий голос у слухавці. Раптове відчуття тривоги і чогось непоправного оволоділо мною, і я зрозумів, що не заспокоюся, поки не дізнаюся, що з ними.

Тож, швидко вдягнувшись і накинувши куртку, я залишив будинок. Раніше мені доводилося бачити нове житло Дженніфер, тому знайти його мені не становило труднощів. До цього часу, на вулиці вже зовсім стемніло. І я швидко, звертаючи з однієї вулички на іншу, наближався до мети. Ось уже можна було розгледіти вікна з фігурним ліпленням і колонами, колишнього колись музею. На другому поверсі яскраво горіло світло, і я чітко бачив жіночу фігуру. Трохи підбадьорившись і прогнавши погані думки, я попрямував до дверей. Це були величезні старовинні двері, прикрашені вишуканим різьбленням і кованою обробкою. Безсумнівно, тільки таким і міг бути будинок Дженніфер. З дитинства їй прищепили почуття прекрасного, і вона вміло пронесла його крізь століття.

Я постукав. Через кілька хвилин біля входу почулися квапливі кроки, і на порозі з'явилася молода дівчина.

- Доброго дня. Чим можу допомогти?

- Добрий вечір. Мені потрібна Дженніфер Еванс. Можу я її бачити?

- А, Ви до міс Еванс, - промовила вона, поправляючи свій білосніжний, мереживний фартух. - А її немає.

Я здивовано подивився на дівчину.

- Як це немає? Де ж вона?

Вона уважно оглянула мене, а потім запитала:

- Ви ж Влад Гардман, вірно?

- Так, це я.

- Пройдіть у будинок,- тихо сказала вона, пропускаючи мене вперед.

Серце моє вискакувало з грудей, бо я вже розумів - щось сталося. Надто вже сумного вигляду набула дівчина.

- Мене звати Дженна. Будемо знайомі.

Я кивнув.

- Дуже приємно.

- Сідайте, я зараз повернуся. Ви будете каву?

- Ні, дякую.

Дженна зникла в кімнаті, але за кілька хвилин уже поверталася, з цілою стопкою паперів.

- Міс Дженніфер, побоюючись переслідувань, поїхала сьогодні разом із дочкою.

- Тобто, як поїхала? Назавжди? - Холодний піт виступив у мене на обличчі.

- Так, вони зібрали найнеобхідніші речі, і поїхали ще вдень.

- Але чому вона нічого не сказала мені, не попередила? Ми ж могли знайти якийсь вихід разом!

Перед очима все пливло.

- Вона весь день переживала про те, що їх будуть шукати, а потім не витримала цього. Сказала, так буде краще для всіх.

- Поїхала і навіть не попрощалася...

- Для Вас є лист. Міс Дженніфер написала його перед від'їздом, і просила мене передати. Вона знала, що Ви прийдете.

- Який ще лист?

- Ось, візьміть,- вона простягнула мені білосніжний конверт.

Тремтячими руками я торкнувся паперу.

«Дорогий Владе,

Вибач мені мій вчинок, але я мусила це зробити. Пам'ятаєш, колись давно я сказала тобі про те, що ми ніколи не зможемо бути разом. Для мене сім'я завжди була найважливішою в житті.

Я знаю, що ти розповіси про все Грегорі. Але йому не потрібно цього знати, поки ми з Вікторією не покинемо місто. Як вчинити далі - вирішувати тобі. Я ж у свою чергу зроблю все, щоб він нас не знайшов.