Частина двадцять четверта

*****

Глава 24

Після недовгих гудків вона все ж підняла слухавку.

- Так?

- Джанет? Упізнала мене?

- Владе! Як ти знайшов мій номер? - не стримуючи тремтіння в голосі, і запинаючись, вимовила вона.

Я посміхнувся. Ну ось, вона знову радіє мені як дитина.

- Це довга історія. Краще розкажи мені, як ти? Ви з Валері збиралися приїхати, і досі ні. Я переживав, чи не сталося чого. - Нічого страшного, захворіла трохи. Це мине. Думаю, вже наступного тижня будемо збирати валізи, - засміялася вона.

- Буду дуже радий. Де Валері, вона відвідує тебе?

- Так, вона постійно поруч була. Ось тільки кілька годин тому як пішла. Відпустила її виспатися.

- Тобі нічого не потрібно? Я зараз у місті, міг би відвідати тебе.

- Що? Ти приїхав? Але...

- Я хотів дізнатися, що у вас сталося, і приїхав,- випередив її я.

На хвилину вона замовкла, намагаючись придушити порив радості.

- Владе, шкода, що ти не взяв тоді мій номер. Я б попередила тебе. Зараз до мене нікого не пускають батьки. Кажуть мені потрібно більше відпочивати.

- Та я все розумію. Головне, що з тобою все добре. Значить, я буду повертатися назад.

- Так недобре вийшло...

Я поквапився запевнити її, що нічого страшного не сталося. Мені й справді стало легше, коли я почув її голос.

- Джен, ми і так скоро побачимося. Не варто переживати.

- Ти можеш прийти до мене зараз? Я вийду у двір.

- Але ти ж сама казала, що тебе не пускають. До того ж, тобі потрібно лежати.

- Батьки кудись збираються, і я зможу вийти ненадовго. Хочу тебе побачити.

Я не очікував того, що вона покличе мене, тому був украй здивований і розгублений.

- Добре, я прийду.

- Записуй адресу.

*****

Ніколи раніше я не бачив її такою. Темні кола залягли під очима. Крізь бліду, тонку шкіру просвічувала сітка вен. Джанет стояла переді мною в легкому білому сарафані до коліна. У якийсь момент мені здалося, що вона зливається з ним.

Вона сумно посміхнулася і підійшла до мене.

- Ну як я тобі?

- Це минеться. Головне зараз одужуй. Ось приїдеш на свіже повітря, відразу одужаєш.

Джанет недовірливо подивилася на мене.

- Що? Раніше всі так лікувалися, народними методами і засобами.

- Сподіваюся, і мені допоможе. Так у кого ти дізнався мій номер?

Я зрозумів, що мені не уникнути відповіді.

- Грегорі пам'ятаєш?

Вона кивнула.

- Так ось він мій давній знайомий. Зустрівся з ним біля парку, розговорилися. Він мені й розповів про те, що ти хворієш. Я вирішив сам переконатися.

- Переконався?

- Так. Але це правда, не повинно тебе так засмучувати. Я впевнений, скоро все стане на свої місця. Ти просто не можеш опускати руки.

- Мені було дуже погано ці дні. Я майже не спала. Ми всю ніч могли говорити з Валері. Але я розумію, що їй на відміну від мене хотілося відпочити хоч трохи. Знаєш, так соромно за це.

Піднявши на мене очі, вона раптом вимовила:

- А ще я дуже здивована тим, що ви з Грегорі знайомі.

- Так, уже дуже давно.

- Він щось про мене ще говорив?

Мені здалося, що вона трохи нервувала, ставлячи це запитання.

- Ні, а мав би?

- Не знаю, а раптом.

Ми замовкли. Джанет перебирала складочки свого сарафана. А я не переставав дивуватися тому, як же хвороба змінює людей. Я ледь впізнавав її.

- Як твої справи? Як Дженніфер?

- Поки що ніяк, сумую. Дженніфер вся у своїх справах, окремих від мене. Тож я сам собі наданий.

- Вона живе десь поруч із тобою?

- Так, у неї свій будинок. Але дуже часто вона навідується до мене в гості.

- Свій будинок? Я думала, знімає. Скільки ж їй років, що вона настільки забезпечена?

Це запитання поставило мене в глухий кут. Напевно, навіть сама Дженніфер уже не змогла б із точністю відповісти на нього.

- Трохи більше двадцяти. Але хіба справа тільки у віці? Вона свого часу отримала чималу спадщину.

- Тоді не дивно.

- Коли приїдете з Валері, я покажу вам свій будинок. Сподіваюся сподобатися.