Частина чотирнадцята

*****

Глава 14

Після від'їзду Дженніфер я вже смутно пам'ятаю всі події. Її слова настільки вибили мене з уже звичних рамок життя поруч із нею, що я бачив світ, ніби крізь поволоку диму. Як у маренні прийшов я тоді до батька, який не прийняв моїх доводів, суджень. Я просив у нього вибачення, сам не знаю за що, але так і не отримав його. Немає нічого гіршого, ніж опинитися одного разу знехтуваним найближчою людиною, ріднішої за яку немає в усьому світі. Він не тільки не прийняв мого запрошення виїхати разом, а й прогнав мене, сказавши, що більше не бажає бачити того, кого від цього дня не вважає своїм сином. Батько соромився мене, але навіть через стільки років після його смерті, я так і не зрозумів чому. Невже через мою любов до Дженніфер, через те, що я навчився любити когось іще, крім нього? Що це, егоїзм чи моя помилка? Я не знаю, але біль від втрати батька не полишає мене й донині. Іноді життя підносить нам суворі подарунки. Так і мені довелося прийняти його, проти мого бажання. Мене прогнав той, підтримки і розуміння від якого я чекав найбільше. А тепер я навіть не знаю, де його могила. Мене не було поруч, коли він сказав своє останнє слово. Я думав, що ніколи не навчуся жити з цим. Але час притупив мої почуття, і, на жаль, не тільки погані. 

Тоді дві втрати в один день стали для мене великим потрясінням. І щоб хоч якось приглушити полум'я образи, що випалювало зсередини, я, дочекавшись світанку, вирушив до Ідентона.

Містера Чарльза Брауна я знайшов майже відразу. Ним виявився досить високий, кремезний чоловік років сорока, з акуратно укладеним волоссям, виразними очима сірого кольору, і видатними манерами поведінки. Від нього я дізнався, в якому готелі зупинилася Дженніфер, в якому стані прибула. Він говорив, а мені не терпілося скоріше побачити її, наче минуло не кілька днів, а довгі, болісні роки очікування.

- Містере Браун, вибачте, але Ви не знаєте, чи Грегорі вже тут?

Чоловік зобразив на обличчі непідробне здивування:

- Грегорі Вейн? Ви знайомі? Приємна ж ця справа всюди своїх людей зустрічати. Його немає. А що, Грег збирався мене відвідати?

Уже тоді я відчував, що щось не так. Що всі ми, напередодні великої біди.

- Так, він збирався приїхати не один. Уже рік як він живе з сестрою Дженніфер.

- Як швидко все змінюється. Колись він говорив зовсім інше, що вважає всі ці шлюби каторгою і ніколи на подібне не підпишеться. А життя ось так адже, розставило все на свої місця.

Я задумався. Але ж колись я теж і думати не думав про те, що одного разу зустріну ту, заради якої зроблю будь-який, навіть найбожевільніший вчинок.

- Послухайте, Владе, незручно мені тримати Вас ось так, посеред вулиці. Ходімо, присядемо. До того ж Ви, напевно, голодні?

- Можемо присісти в тому трактирі, що на розі. Ви маєте рацію, я б не відмовився зараз від гарного обіду.

- Що Ви, у цьому трактирі сидять одні пияки. Ходімо краще до мене, там Вас і нагодують належним чином, і відпочинете.

- Я дуже Вам вдячний, але мені не хотілося б завдавати Вам незручностей своїм несподіваним візитом. Та й до того ж, я обіцяв Дженніфер, коли приїду, одразу відвідати її.

Містер Браун посміхнувся, блиснувши своїми рівними, білими зубами:

- Ех, любов, любов. Ну як знаєте. Але від візиту до мене все ж не ухиляйтеся. Приходьте удвох значить. Буду вельми вам радий.

Я люб'язно розпрощався з міським радником і попрямував за вказаною ним адресою готелю, ледве борючись із хвилюванням, яке наростало щохвилини.

*****

На стукіт у двері вийшла невисока, світловолоса дівчина.

- Я Вас слухаю? - запитала вона мене, прибираючи з обличчя пасма волосся, що вибилися.

- Скажіть, Дженніфер Еванс зупинялася тут?

На хвилину вона занурилася в роздуми.

- Так, міс Еванс оселилася в нашому готелі кілька днів тому. Але вчора ввечері, нічого не пояснивши, забрала свої речі і пішла. Мені здалося, вона була чимось стривожена, бо весь час дуже поспішала.

Як же так? Я знову не встиг...

- Вона нічого не передавала мені? Може, залишила записку або лист?

Дівчина похитала головою:

- На жаль, у мене нічого немає для Вас. Але я дещо бачила сьогодні, коли заселяла людей. Можливо, це якось допоможе. Вранці, щойно стемніло, прийшов сюди один чоловік, господиню попросив, і все в неї про дівчину цю розпитував. З ким приїхала, куди пішла, а вона ж цього нічого не знає. Він нервував дуже, сердився.

У вухах у мене зашуміло так, що я вже не чув слів. Зараз я міг думати тільки про Дженніфер. Як ці люди дізналися, що вона тут? І де, чорт забирай, Грегорі? Він уже давно мав приїхати, разом зі Стефані. Але зі слів міського радника той навіть не знав про його швидкий візит. Я все намагався якось пов'язати це з візником, якого ми знайшли в місті. Але ж до Ідентона, вона їхала вже не з ним. Звичайно, він міг почути нашу розмову, але кому, а головне, навіщо він розповів про це? Відповідей на ці питання, що хвилюють мене до цього дня, так і не знайшлося.