Частина дванадцята

*****

Глава 12

1859 рік.

Так минув рік. Весь цей час я перебував поруч із Дженніфер і підтримував її, як тільки міг. Не впевнений у тому, що в мене це добре виходило, але я щиро бажав допомогти. Вдома Стефані з'являлася лише кілька разів. Пізніше я з'ясував, що вона жила з місцевим власником кількох магазинів, Грегорі Вейном, і продовжувала своє розкішне існування. Саме з цієї причини, свого часу Стефані і покинула сестру, з головою кинувшись у вир перших почуттів. Що б ми не робили, повернути її виявилося неможливим. За ці довгі місяці ми з Дженніфер зріднилися настільки, що не залишилося жодної необговореної нами теми. Чи варто говорити про те, що я назавжди попрощався зі звичайним людським життям? Протягом досить тривалого часу, Дженніфер віддавала мені частину своєї крові, для того, щоб і я міг пізнати всі радощі вічності. Мені доводилося багато чого приховувати від батька, і якось пояснювати мої постійні візити в маєток Браунів, через що між нами пролягла ще більша тінь нерозуміння. Чутки про той інцидент на ринку дійшли до його вух, і тепер він вважав мене слабохарактерним і занадто залежним від жінок. Не приховую, думка Дженніфер для мене важила багато чого, але зробити те, що сталося, я повинен був, щоб захистити її честь від несправедливих вигуків.

Нелюфер спритно уникала зустрічей зі мною, прикриваючись зайнятістю або втомою. Не залишилося й краплі колишньої участі, довіри та невимушеності. Я так і не зміг зрозуміти, як можливо, щоб двоє настільки близьких людей раптом стали чужими і холодними?

А ось Рейчел навпаки дуже сподобалася Дженніфер. І якщо вже я не можу з повною відповідальністю запевнити факт їхньої дружби, то теплі й довірливі стосунки між ними склалися точно.

Я мріяв лише про одне, щоб таке життя тривало й надалі. Але доля випередила нас на кілька ходів, залишивши в програші.

*****

Цей день я запам'ятав на все своє життя. І навіть прокидаючись через півтора століття потому, від чергового нічного кошмару, чую у вухах її крик. Крик, наповнений жахом і болем втрати.

Із самого ранку не щастило. Дженніфер чекала мене надвечір на вечерю, і саме цього дня у мене було найбільше справ, які не терпіли зволікань. Я прагнув швидше закінчити свою роботу, оскільки цей вечір був особливим для неї, і не прийти було б образою. Уся його важливість полягала в тому, що Стефані обіцяла провести його з нами. Чомусь, я не сумнівався, що вона прийде не одна.  Але суті справи це не змінювало - я повинен бути присутнім.

Тож щойно пробило сьому, я вже був готовий і з нетерпінням чекав на візника.

Усю дорогу до маєтку, мене чомусь охоплювало тривожне передчуття чогось непоправного. Але я гнав від себе ці думки, з передчуттям чекаючи зустрічі з Дженніфер і Стефані. Мрії охопили мене настільки, що я не помітив, як уже стояв перед високим кованим парканом.

Пройшовши вперед алеєю, я вже здалеку помітив струмливу синю сукню на тонкій фігурці Дженніфер. Вона обійняла мене, притискаючись усім тілом, і шепотіла на вухо:

- Я дуже чекала на тебе Влад. Дякую що ти приїхав, це дуже важливо для мене.

Важкий оксамит розкішних бордових троянд ліг їй на долоні.

- Знаю. Я не міг не приїхати.

- Які вони красиві. Ніколи не перестану цьому дивуватися.

- Їхній красі? - усміхнувшись, запитав я, гладячи локони її волосся.

Дівчина кивнула:

- Так. А ще твоїй романтичній натурі.

Взявши її за руку, ми попрямували до будинку.

- А Стефані вже тут? - поцікавився я, з деяким побоюванням.

- Ще ні, але вже скоро має бути. Ти ж не думаєш, що вона обдурить?

Навіть якби я так і думав, хіба сказав би їй про це? Тож зобразивши на обличчі безтурботну посмішку, заперечно кивнув головою:

- Звісно, ні. Вона обов'язково приїде, ось побачиш.

*****

Високий, ставний чоловік сидів за столом, переглядаючи останню пресу, і звіряючи інформацію з книгами. Містер Гаррісон був ученим, але у вільний час був не проти розширити свій світогляд, і почитати чогось нового і захопливого.

Саме в цей момент, коли він відкрив чергову книжку, і, покашлявши, прочистив горло, двері до його кабінету відчинилися.

- Отче, я не заваджу тобі? - боязким голосом звернулася до нього дочка.

Обернувшись на її голос, він відповів:

- Звісно, ні, Селбі, проходь. Що ти хотіла?

- Пам'ятаєш, ти розповідав мені, що іноді те, у що люди навіть не вірять або не хочуть вірити, все одно існує?

Насупивши брови, він ствердно кивнув:

- Пам'ятаю. Ти маєш розуміти, що не все в цьому світі залежить від наших бажань.