Частина друга

*****

Глава 2

Усю цю недовгу дорогу я не могла надивитися на нього, через що багато разів спотикалася, і сама собі дорікала за неуважність. Як я могла так швидко здатися?

Здавалося, це болісне випробування триватиме вічно. Але ось дорога почала розширюватися, і попереду ми побачили заповітну стежку, яка і приведе нас до будинку. Озирнувшись назад, ще раз здивувалася тому, наскільки ж потрібно бути захопленою розмовами, щоб не помітити її.

- Ну, ось і прийшли. - Влад зупинився і поставив поруч мою валізу.

- Спасибі величезне, без вас ми б не впоралися, - ввічливо подякувала Валері нашому путівникові.

Він лише знову посміхнувся.

- Нема за що.

Я повільно, нібито розтягуючи цю мить, потягнулася до валізи, яку він, мабуть, не збирався відпускати ось так просто. І торкнулася його руки. Я могла очікувати чого завгодно, але тільки не такої реакції. Різко відсмикнувши руку, він раптом відступив назад, і тепер уже звичну посмішку змінило замішання. Я не знала, де саме помилилася у своїх діях. Але від людини, яка лише кілька хвилин тому пронизувала мене поглядом, а тепер так дивно себе повела, цього точно не очікувала.

- Думаю, далі ви знайдете дорогу самі.

Це звучало скоріше, як твердження. І якщо ще недавно він був сповнений рішучості йти з ними, то тепер усе змінилося. І невже причиною всьому послужив цей дотик? Але не могла ж я його цим образити?

- Щось не так? - Моєму здивуванню справді не було меж, і я хотіла з'ясувати, що ж сталося насправді.

- Усе гаразд, вибач, просто мені пора. Я раптом згадав...- замовкнувши на півслові, Влад жестом вказав у бік лісу, даючи тим самим зрозуміти, що він збирається піти.

Я кивнула, усвідомлюючи, що не маю жодної можливості затримати його. Але тут же схаменулася:

- Ми ще побачимося? - Я стояла і дивилася йому вслід, ніби розуміючи, що якщо зараз не запитаю про це, то втрачу назавжди. Чомусь саме в цю хвилину він став таким дорогим для мене.

Він обернувся, уже звернувши зі стежки, що веде до лісу:

- Можливо, але не думаю, що це потрібно. Прощавай. - І, відвернувшись, він швидким і рішучим кроком зник у тіні крон старих сосен.

Усередині щось обірвалося. Ще тоді, коли він тільки почав говорити, я, на жаль, уже знала кінець. І легше від цього не стало. З порожнечі, що навалилася, мене витягнув турботливий голос сестри:

- Усе гаразд, Джен? - Обійнявши мене за плече, вона зазирнула в очі. І те, що вона там могла побачити, напевно, не дуже б їй сподобалося, тому я легко відсторонивши її руку, попрямувала до речей.

- Так. Так, звісно, з чого б мені бути не в порядку? Усе добре.

Але обдурити Валері було не так просто, і хоч вона й кивнула на знак згоди, але в її очах я бачила явну недовіру.

- Так ми йдемо, чи так і будемо стояти тут, скоро вже стемніє.

- Звісно, треба поквапитися,- хапаючи свою сумку, вона попрямувала вперед, кинувши вже на ходу ще один красномовний погляд у мій бік.

*****

Від дня нашого останнього візиту будинок зовсім не змінився. Усе той самий, вкритий чималим шаром листя ґанок, оповиті плющем дерева, дикі троянди і затишні стежки, що ведуть углиб саду. Усе це знову і знову тішило око.

Я дістала ключі з сумки і попрямувала до дверей.

- Валері, забирай речі, і заходь, нам потрібно облаштуватися тут.

Пролунало гучне клацання і будинок відчинив свої обійми для мандрівниць.

- Ну ось, усе готово.

Стираючи пил зі сходів, я попрямувала на другий поверх.

Валері ж, побачивши смуги, залишені моїм пальцем, поморщилася.

- Може спочатку варто позбутися всього цього бруду?

- Це не бруд, а всього на всього пил. Але знаєш, я не стану заперечувати, якщо ти захочеш забратися.

Докірливий погляд свердлив мою спину, я відчувала це.

- Ти ніколи особливо не захоплювалася наведенням порядків, але все ж...

І мені довелося здатися.

- Добре, але тільки давай для початку віднесемо наші речі нагору.

Кімната зустріла нас атмосферою якоїсь занедбаності і спустошливої самотності. Здавалося, нібито тут цілу вічність не ступала нога людини. І начебто все було на своїх колишніх місцях, і виглядало так само, але створювалося відчуття, що щось змінилося. Чи може просто я почала бачити все трохи в іншому кольорі. Я не знаю. Але чомусь саме ці думки повернули мене назад на лісову стежку, туди, де я вперше зустріла його. Влад... Ще кілька днів тому я й подумати не могла, що зможу подивитись на когось, окрім свого коханого Грегорі (а саме так його звали), але виявилося, що це можливо.