Розділ 10

Повертатися після роботи доводилося в непроглядній темряві. Щоразу від зупинки автобуса до квартири я бігла, ніби по розпеченому вугіллю. А діставшись дому, ревіла від образи й стресу.

І йшлося не тільки про страх нарватися на неприємності. Мене мучило задушливе відчуття тотального нещастя. За п’ять років Всеволод став мені рідною, близькою, найважливішою і найдорожчою людиною у світі. Втратити його – означало втратити себе. Я на жодну мить не могла уявити своє життя без нього.

Я зрослася з ним душею, і думати, що він десь проводить час з іншою, було дуже боляче.

«А як же я?» – весь час крутилося в голові.

Так не могло тривати вічно. Я розуміла, що рано чи пізно в них усе закрутиться настільки, що він остаточно піде до неї. А я просто не вміла існувати без нього, це здавалося абсолютно протиприродним, неправильним і нереальним.

Я вмовляла себе, що не можна бути егоїсткою і думати тільки про себе. Якщо він хотів бути з нею, то я мала відступити. Але серце відмовлялося приймати доводи розуму й заклики совісті.

Він – мій, тільки мій. Я була не готова його з кимось ділити!

Він зустрічався зі стерв’ятницею, але й від мене не йшов. Я божеволіла від невідомості й невизначеності. 

Я раз у раз намагалася вигадувати якісь логічні пояснення того, що відбувається, і виправдання Сєві, і сама в них охоче вірила. У мені оселився його адвокат, який не давав повною мірою визнати, що коханий веде подвійне життя.

Запитала якось Всеволода про його стосунки з бухгалтеркою, але він тільки відмахнувся, ніби в нього з нею нічого не було. Віджартувався, і я відразу вхопилася за рятівну брехню як за соломинку. Однак після чергового вечора на самоті я знову полізла в соціальну мережу.

На сторінці розлучниці красувалася свіжа світлина. Зроблена вона була в авто. У кадр потрапив шматочок дорогої шкіряної обшивки салону й жіночі коліна, частково прикриті шовковою сукнею. На одній із ніг по-господарськи лежала чоловіча рука. Видно її було погано й далеко не повністю. Але годинник – точнісінько такий, як у Сєви – потрапив у центр кадру.

Це було занадто…

Я осміліла й набрала міський номер його офісу. Мені потрібно було переконатися, що це – випадковість, що мій коханий сидить за комп’ютером у себе в кабінеті і працює. Але мені ніхто не відповів…

Чи могло це бути збігом? Хто б мені сказав точно…

Коли подібне повторилося навіть не два й не три рази, я збожеволіла від горя. Тепер я стежила за бухгалтеркою безперервно, щодня зазираючи до неї на сторінку в пошуках нових доказів і болісних підтверджень.

І вони з’являлися дедалі частіше – щоразу, коли Сєва нібито затримувався в офісі, тобто майже щодня.

Напевно, я б давно не витримала й пішла від нього сама, розірвавши порочне коло, як того вимагала гордість. Однак стримувала думка, що неспроста він досі не кинув мене. Може, він завів цю інтрижку суто з меркантильних міркувань – заради посади?

І ж таки домігся свого – його дійсно призначили керувати відділом. Для молодого фахівця, якому ще не було тридцяти, це було величезним успіхом і серйозним ривком кар’єрними сходами.

Я була така щаслива, коли його підвищили! Йшлося не тільки про новий статус та рівень зарплати. Я сподівалася, що тепер Сєва повертатиметься додому вчасно і все поступово владнається.

Звідки взялася така впевненість? Важко пояснити. Просто нафантазувала, бо інакше було нестерпно…

Після вступу на посаду Сєва, дійсно, став рідше затримуватися в офісі. Наші стосунки поступово налагоджувалися, у них знову з’явилася гострота і яскраві емоції. Однак я, як і раніше, стежила за бухгалтеркою, відчуваючи потребу превентивного контролю.

На жаль, на її сторінці час від часу з’являлися нові чутливі для мене світлини, але таке траплялося не дуже часто. Я задовольнялася хоча б цим – сподіваючись, що коханий поступово виривався з її лап.

Майже щодня Сєва заїжджав за мною після роботи, і ми проводили вечори разом. Це давало мені неабияку надію, що найгірше позаду.

Ми планували відсвяткувати п’ятиріччя наших стосунків. Заздалегідь купили продукти, я зробила заготовки, щоб увечері швидко накрити святковий стіл зі свічками. Як завжди, наприкінці робочого дня я чекала від Сєви повідомлення із зазначенням точного часу, коли він під’їде до офісу, щоб я встигла спокійно вимкнути комп’ютер, одягнутися і спуститися на ґанок.

Але він усе не писав. Моє обережне запитання, коли він буде, зависло в повітрі – він його навіть не прочитав. І на дзвінок не відповів.

Хвилювання наростало. Невже він у нашу річницю міг мене покинути? У розпачі я відкрила сторінку розлучниці. На мій жах, там красувалося нове фото, зроблене в спальні. А на чоловічій нозі, що потрапила в кадр, під волоссям чітко проглядалася родима пляма – саме така, як у Всеволода.

Це був він – без варіантів! Не виникало жодних сумнівів і жодного виправдання. Він вкотре зробив свій вибір і віддав перевагу їй. Якби це сталося в будь-який інший день, я б знову проковтнула, але тоді… Це було занадто.

Я попленталася на автобус і поїхала додому сама. Настрій був навіть не нижче плінтуса, а набагато гірший. Я не розуміла, що мені робити і як жити далі. Було очевидно, що це кінець. Що б Всеволод не вигадав як відмазку, усе було б нікчемно…