Розділ 9

– Невже повернулася? – здивовано запитує Всеволод, зустрівши мене в коридорі перед нарадою.

За виразом обличчя неможливо зрозуміти – він радіє чи засмучений цим фактом.

– А не повинна була? – дивуюся його здивуванню. – Мушу тебе розчарувати – тобі не вдасться мене позбутися, навіть не сподівайся, – про всяк випадок випускаю голки.

– Не сподіваюся, – хмикає Рубан. – Навпаки, я подумав, що ти заварила кашу з переробленням проєкту і звалила у свою Італію, а нам залишила її розгрібати.

Невже боявся, що дванадцять професійних архітекторів не впораються з поставленим завданням? Поганої ж він думки про своїх працівників.

– З чого це раптом?

– Хто тебе знає, навіщо ти їздила в Італію? Цілком могла помиритися з колишнім чоловіком і повернутися в його фірму. Читав, їхній проєкт бізнес-центру взяв гран-прі… Вони стали ще на одну сходинку відомішими й привабливішими для професійного архітектора. Не те що наша скромна філія будівельної компанії.

– Взагалі-то, не «їхній» проєкт, а мій, – відповідаю емоційно.

Злюся, настрій псується. Всеволоду вдалося мене зачепити. Усе, що стосується професійного успіху, для мене дуже важливе й чутливе.

Я придумала той проєкт, усе було спроєктовано під моїм керівництвом. Просто конкурси – річ нешвидка. І слава так і не знайшла свого героя – на жаль.

– Твого імені там не було, я спеціально дивився.

– Не було, – ціджу крізь стиснуті зуби.

Це – ще один епізод помсти мені з боку Антоніо. За що? Я працювала, не покладаючи рук. Я вклала в цей проєкт усі свої вміння, свій талант. А він просто взяв і привласнив результати собі, а моє імʼя безсоромно викреслив.

Я знаю, що домогтися справедливості в мене шансів немає. За договором, авторські права на розробки команди належать бюро. Виходить, я пішла і все залишила колишньому чоловікові.

Але хіба він не повинен був хоча б згадати моє ім’я? Адже проєкт був виконаний у той час, коли я була членом команди, до того ж керівником і головним автором?

Усередині все клекоче від несправедливості. Всеволод ніби навмисно зачіпає мене цим, щоб вибити з колії і якомога болючіше вколоти перед нарадою.

– Прикро? – він – просто верх безцеремонності й нетактовності.

Хочу відповісти різко, нахамити. Але… субординація, що б вона була неладна.

– Усе, що не вбиває, робить нас сильнішими, – дипломатично повторюю стандартну фразу.

Я не збираюся показувати йому, як сильно мене зачепила ця несправедливість. Я переживу. Просто отримала ще один урок на вічну тему: «не сотвори собі кумира». Я занадто ідеалізувала відомого архітектора Антоніо Гросса. А тепер гадаю, що його знаменитість, можливо, – результат зовсім не його таланту й інтелектуальних зусиль, а крадіжки ідей і роботи інших людей.

Я тільки одного не можу збагнути – як на тлі минулого досвіду я могла повністю довіритися чоловіку й не розкусити, який він насправді.

Уже час закінчити розмову й рушити далі в напрямку до переговорної. Але Всеволод ніби завмер, стоїть і дивиться на мене. А потім повільно вимовляє:

– Це неприємно. І дуже непорядно з його боку. Хоч яка була причина вашого розлучення, змішувати особисте й роботу – остання справа. І мстити так – зовсім не по-чоловічому, що б між вами не сталося.

Я тільки хмикаю у відповідь. Можна подумати, він сам хоч на крапельку кращий, ніж Антоніо. Чи не він зовсім недавно вистрибував зі шкіри, щоб мене не взяли на цю посаду? Де гарантія, що він не вчинив би зі мною і проєктом так само як і колишній чоловік?

Легко міркувати про ситуацію, у яку сам не потрапив. Всеволоду точно не варто удавати переді мною білого й пухнастого. Адже я добре знаю йому ціну…

На час наради я повністю відволікаюся від переживань – стає не до них. Роботи багато, відповідальність величезна. Амбіції вимагають не тільки заявити про себе, а й утримувати задерту до небес планку. А для цього потрібно постійно бути повністю сконцентрованій, щоб нічого не упустити.

– Щодо «Лазурного берега» – замовник погодився з усіма нашими пропозиціями. Залишаються останні штрихи з боку юристів. Наступного тижня підпишемо остаточний договір і почнемо роботу, – повідомляє Рубан.

Я автоматично киваю. Трохи хвилювалася через це. Далеко не всі наші бізнесмени готові платити додаткові гроші за нові технології та сучасні екофішки. Думка людей не змінюється за один день, їм потрібен час, щоби прийняти нові реалії та виклики. Сподіваюся, результат замовника не розчарує і принесе йому прибуток.

– Яромський і Ветренко теж зацікавилися цим проєктом. Вас, Катерино Валеріївно, запрошують приїхати до головного офісу. У них є цікаве замовлення, до якого вас планують залучити як консультанта.

– Окей, – відповідаю коротко й намагаюся не подати знаку, що мені це лестить.

Рубан міг би сказати про це під час розмови в коридорі, коли їздив по оголених нервах і сипав сіль на рани… Але, звісно, не вважав за потрібне.

– Так, Катерино, ти все за списком приготувала? – наздоганяє мене Марина після наради.