Розділ 8

Аеропорт Мальпенса зустрічає мене задушливою червневою спекою. Чотири роки Мілан був моїм домом, і, повернувшись сюди, я відчуваю двоїсті почуття. З одного боку, я все ще прив’язана душею до цього чарівного міста – занадто міцно я пустила тут коріння. З іншого боку, з’явилося тягуче й болісне розуміння, що я тут у гостях.

Тут у мене більше немає дому.

А найстрашніше, що його в мене немає ніде…

Готель я обрала в районі, де ніколи не жила. Жодних знайомих кав’ярень чи місць, де могла б випадково зіткнутися з Антоніо до завтрашнього засідання суду.

Завмираю біля відчиненого вікна. Звуки міста, уривки реплік експресивних італійців, запах свіжого еспресо з кав’ярні навпроти, віддалений гул трамваїв – усе це викликає дивну суміш туги й полегшення. Частина мене дуже скучила за цим містом, мовою і специфічною атмосферою. Інша частина вдячна долі, що я вирвалася звідси та змогла почати з чистого аркуша.

Усе, що не вбиває, робить нас сильнішими.

На ранок призначено чергове слухання в справі про виплату компенсації. Ми з адвокатом сподіваємося, що воно виявиться останнім – суддя нарешті оголосить рішення.

Сиджу за дерев’яним столом поруч з Бертоліні. Пальці нервово перебирають куточок синьої теки з документами. У напівпорожній залі Міланського суду витає запах поліролю для дерева й ледь вловимий аромат чиїхось парфумів.

Суддя щось говорить, але я погано розумію – від хвилювання мозок блокує надходження інформації. Утретє за останні десять хвилин поправляю пасмо волосся, що вибилося. Антоніо сидить з адвокатом за кілька метрів від мене. Наші погляди перетинаються, і мене захльостує хвиля гіркоти, перемішаної з гнівом.

Час лікує – біль від втрати й зради помітно притупився. Тепер я здатна жити та функціонувати, не задихаючись від відчаю.

Суддя Марія Лентіні, жінка років п’ятдесяти з акуратно зібраним у пучок темним із сивиною волоссям, завершує вступне слово.

Бертоліні злегка торкається мого ліктя на знак підтримки. Я випрямляю спину, вдихаю, рахуючи до чотирьох, і видихаю, рахуючи до шести. Цієї техніки мене колись навчив психотерапевт.

Мій адвокат викликає свідка – Матея Тейча, який на минулому засіданні заявив, ніби між нами були романтичні стосунки.

Три роки ми з ним працювали в одному бюро, іноді стикалися в кафетерії, обмінювалися черговими привітаннями, часом за чашкою кави обговорювали робочі питання. І ніколи ми не дозволяли собі нічого більшого. Як Антоніо могло спасти на думку вигадати наш зв’язок із Матеєм?

– Пане Тейч, – починає мій адвокат, – скажіть, коли саме вас було звільнено з компанії синьйора Гросса?

Матей напружується. Він помітно нервує. Поганий із нього актор.

– У грудні минулого року.

– І після звільнення ви підтримували контакт із синьйором Гроссом?

– Не особливо.

Бертоліні посміхається:

– Справді? А як ви поясните перекази на загальну суму п’ять тисяч євро, що надійшли на ваш рахунок від синьйора Гросса за останні три місяці?

Тиша в залі стає оглушливою. Я вперше відчуваю проблиск надії. Матей блідне, погляд метається. Він ніби шукає в когось підтримки.

– Це… це була консультаційна робота, – затинається він.

– Консультаційна робота, до якої немає жодного договору, жодного документа? – Бертоліні картинно піднімає брову. – Цікаво. І ця робота ніяк не пов’язана з тим, що ви сьогодні тут свідчите?

Антоніо щось люто шепоче своєму адвокату. На його обличчі – суміш злості та страху. Він завжди був надмірно самовпевнений і панічно боявся програти. Мені здається, що жінку на стороні він почав шукати, щоб довести собі й усім, що відсутність у нас дітей – на моїй совісті, а він у цьому – ого-го.

Коли мій адвокат закінчує допит, суддя звертається до мене:

– Синьйора Гросс, ви хочете щось додати?

Я повільно піднімаюся. Коліна ніби ватяні, тремтять, я на секунду спираюся на стіл. Мій голос звучить несподівано чітко. Я довго готувалася до цього виступу. Щовечора в ліжку я раз по раз прокручувала цей монолог, відточуючи кожне слово.

– Так, пані суддя. Я хочу розповісти. Те, що тут прозвучало – жахлива брехня. За майже чотири роки шлюбу я жодного разу не давала приводів сумніватися в моїй вірності. Не я, а мій чоловік, – я повільно повертаю голову й зустрічаюся очима з Антоніо, – порушив нашу клятву. У лютому, коли він уже мав стосунки з Лаурою Вісконті, я була вагітна його дитиною.

Сльози підступають до очей – ця тема ще надто гостра й болюча. Антоніо помітно блідне, його кадик смикається. Він щось шепоче адвокату, але той жестом зупиняє його.

– Через стрес, пов’язаний зі зрадою чоловіка, конфліктами й розлученням, я дізналася про вагітність досить пізно – на десятому тижні. Я звернулася до лікаря в клініку «Санта-Марія» в Мілані, і він підтвердив це, – голос тремтить, але я продовжую. – Я не встигла повідомити чоловіка, оскільки ми тоді вже не спілкувалися, він звільнив мене з бюро й змусив переїхати в орендовану квартиру.

Я роблю паузу, щоб зібратися із силами. Суддя терпляче чекає.