Розділ 7

Вихідні проходять у підготовці до майбутнього бою. Вирішую не чіпати поки ні Коваленка, ні інших підлеглих. Спочатку потрібно переконатися в повній картині того, що відбувається, розрахувати можливі наслідки.

Хоч компромат і надає мені аргументи для негайних кадрових перестановок, не хочу діяти зопалу і псувати стосунки з колективом. Замінити всіх одним махом – у будь-якому разі, неможливо. Хтось має працювати над проєктами, а рекрутинг нових спеціалістів – це тривалий процес.

У понеділок в офіс приходжу раніше за всіх. Хочу освоїтися, розставити речі в кабінеті, підготуватися до наради. Коридорами ще гуляє сонна тиша. Охоронець на вході привітно киває і довго вчитується в мою перепустку – знайомиться.

За годину будівля починає оживати, коридори наповнюються звуками кроків, голосами, шумом кавомашини. У сусідньому приміщенні теж з’являються люди. Чую виразні голоси:

– Фіфа вже в себе? – хихикає хтось. – Крута телиця, нічого не скажеш. Цікаво, що вона вміє, окрім як підборами цокати й дупою крутити?

– Та ну вас, – вступає інший голос, мабуть, старший. – Якщо її поставили, то є підстави. У неї досвід роботи в Європі…

– О, так, – саркастично відповідають йому. – Звичайно, таких за певний досвід беруть.

Сміх, який слідує за фразою, не залишає сумнівів у тому, який саме сенс мовець вкладає у свої слова. Можливо навіть супроводжує їх непристойними жестами, яких я не бачу. Стискаю кулаки. Нестерпно хочеться прищемити чорноротим балакунам причинне місце, але стримуюся.

Навіть знаходжу в собі сили зазирнути перед нарадою в щурятник, привітатися і побажати підлеглим продуктивного робочого дня. Я вже знаю, хто над яким завданням працює, і планую від самого початку поставити все на жорсткий контроль. Про це я неодмінно розповім їм сьогодні після зборів у директора.

Вирушаю до конференц-зали. В руках ноутбук із презентацією, у голові – чіткий план дій, на душі – легка тривога.

У холі біля кавомашини усміхнена молода жінка махає мені рукою. Це Марина, помічниця Рубана – мініатюрна шатенка із живими карими очима й акуратним каре. На вигляд їй близько тридцяти. Одягнена вона в елегантний сірий костюм, який вигідно підкреслює її фігуру.

– Катерино Валеріївно, доброго ранку! – її усмішка здається щирою, голос дзвінкий і приємний. – Хочете кави перед нарадою?

– Доброго ранку, – відповідаю, – від кави не відмовлюся, дякую.

Переступаю поріг конференц-залу, і розмови миттєво стихають. Присутні – а їх осіб десять – не соромлячись, роздивляються мене оцінювальними поглядами, ніби я – дивовижна тваринка в зоопарку. Вивчаю їх у відповідь. Майже всі – чоловіки різного віку, у строгих костюмах. Обличчя мені знайомі – інформація про них уже опублікована на офіційному сайті компанії.

Впізнаю Богдана Петренка, головного інженера – сухорлявого чоловіка із сивиною і пронизливими блакитними очима. Він дивиться на мене суворо, але доброзичливо. Поруч із ним – Віктор Грищук, директор із будівництва, міцний, з армійською виправкою і квадратною щелепою, йому трохи за сорок.

Біля вікна стоїть висока струнка жінка, старша за мене, – Наталя Кравченко, керівниця відділу маркетингу. Її холодну красу підкреслюють ідеально укладене світле волосся і бездоганний макіяж. На відміну від інших, вона не виглядає напруженою – гортає щось у телефоні, ніби її не надто цікавить, що відбувається.

Марина пропонує мені зайняти місце і шепоче:

– Не хвилюйтеся, Катерино Валеріївно, ви їм сподобаєтеся. Особливо Петренку – він давно бурчить, що з колишньою командою архітекторів неможливо працювати.

Всеволод приходить останнім, грюкнувши дверима голосніше, ніж потрібно. У бездоганно підігнаному костюмі кольору графіту, з ідеально укладеним темним волоссям і триденною щетиною, він виглядає як модель з обкладинки ділового журналу. Такий собі павич.

Маркетолог Наталя усміхається директору, випрямляє і без того рівну спину, поправляє блузку – типовий жест жінки, яка намагається сподобатися чоловіку. Вона має на нього якісь плани?

– Доброго ранку, колеги, – починає Рубан. – Сьогодні в нас насичена програма. По-перше, хочу представити вам Тараса Гончарука, нашого нового фінансового директора. Тарасе Івановичу, вам слово.

Гончарук встає і коротко розповідає про свій досвід роботи у великих корпораціях, згадує про закінчення Київського економічного університету та стажування в Лондоні. Говорить чітко, впевнено, але коротко – його презентація займає не більш як п’ять хвилин. Жодних зауважень чи пропозицій щодо роботи компанії він не озвучує.

– Чудово, – киває Всеволод. – Ще один новий співробітник, точніше, співробітниця – головна архітекторка, наша європейська зірка Катерина Гросс.

Сказано це нейтральним тоном, проте згадка «європейської зірки» звучить начебто зневажливо, з глузуванням. Чи мені просто здається, і я надто гостро реагую на його слова?

Деякі присутні хмикають, інші переглядаються. Рубан міг би поводитися більш делікатно й адекватно. А він, імовірно, збирається мене й далі підколювати.

Піднімаюся і підключаю ноутбук до проєктора. Глибокий вдих, видих. Я готова.

– Доброго ранку. Мене звуть Катерина Гросс, я очолюю архітектурний відділ, – голос звучить упевнено й рівно. – За вихідні я ознайомилася з поточними проєктами компанії та хочу представити своє бачення подальшої роботи.