Розділ 5

Зі спогадів мене вириває телефонний дзвінок. Рієлтор просить перенести сьогоднішній показ квартири на пів години пізніше. Погоджуюся і піднімаюся додому.

Мама з вітчимом на роботі, а з моєї кімнати лунає гучна музика – сестриця підробляє в ресторані й під час канікул часто до обіду сидить удома.

Щоб угамувати головний біль і трохи розслабитися, вирушаю в душ. Але щойно вмикаю воду, як Настя стукає і, нервово повискуючи, просить якнайшвидше звільнити ванну, оскільки вона запізнюється.

Трясця. Треба терміново з’їжджати в окреме житло. Бути гостею у власному домі – таке собі задоволення.

Живучи за кордоном, я завжди підтримувала себе думкою, що якщо стане занадто важко, мені є куди втекти, є місце, де на мене чекають і зрадіють моєму поверненню. Це надзвичайно допомагало втриматися на плаву. Слово «дім» здавалося чарівним.

Але щось пішло не так – і карета перетворилася на гарбуз. Мама навіть не спробувала мене зрозуміти й підтримати у нелегкий час. І загалом до мого приїзду поставилася холодно й навіть негативно – мовляв, в Італії в мене великі перспективи, треба було головою думати й зубами чіплятися за будь-яку можливість там залишитися, а я як завжди…

Ось це її улюблене «як завжди» – мій найстрашніший демотиватор ще з сопливого дитинства. Кожній доньці життєво важливо, щоби батьки нею захоплювалися і схвалювали. А «як завжди» означає, що я постійно все роблю не так.

Мама мої успіхи зазвичай сприймала як даність, без особливих емоцій, а помилки супроводжувала моралями засмученим тоном і фразою «ти – як завжди». Щоразу я почувалася неповноцінною і глибоко страждала. Як же я ненавиділа ці три слова!

Розлучення з Антоніо й повернення з Італії додому вона вважає моїм черговим величезним фейлом. Як завжди, я не впоралася з поставленим завданням і все зіпсувала.

Однак мама сподівається, що я залижу рани, схаменуся і помчуся назад виправляти помилки. На розлученні життя не закінчується – їй це достеменно відомо з власного досвіду. А тому – лопату в руки й копай собі море щастя.

Я намагаюся ставитися до її позиції філософськи. Батьків не вибирають, вихованню вони піддаються погано. Головне – навчитися з ними співіснувати. І все б нічого, якби моя кімната не була зайнята цією вертихвісткою…

Втім, не все так кепсько. Фортуна – дама мінлива. Ще вранці вона відверто сміялася наді мною, натомість увечері схвально поплескує по плечу.

Квартира, у яку мене приводить на перегляд рієлтор, виявляється напрочуд світлою, затишною і, що важливо, чистою. Усі варіанти, які я бачила останніми днями, мали якісь вади. А цей – практично ідеальний. І ціна адекватна.

Інтуїція захоплено шепоче: «треба брати». Я знову і знову обходжу по периметру єдину кімнату, яка суто умовно поділяється на спальну, кухонну й житлову зони. Зазираю в шафки, холодильник, пральну й посудомийну машини. І подумки вже малюю, що куди поставлю і як цим буду користуватися.

Що ж, одну проблему, здається, вирішено. Тепер головне – знайти роботу.

Я все ще сподіваюся отримати місце головного архітектора «ІнвестБуду» – мені здалося, що власник справді в мені зацікавлений. Зрозуміти б тільки, яку вагу під час ухвалення остаточного рішення має слово Всеволода.

Про те, як ми з ним будемо разом співіснувати в разі, якщо мене візьмуть, я намагаюся не думати. Буду розв’язувати проблеми в міру їх виникнення. Рубан, звісно, рафінований козел. Але де гарантія, що в іншій компанії мені не попадеться ще більший придурок?

Мій досвід свідчить, що фраза «всі чоловіки – козли» хоч і пахне відвертим сексизмом і нетолерантністю, але цілком має під собою підстави. Узяти хоча б мого колишнього чоловіка. Я майже чотири роки була впевнена в його винятковості, порядності та кришталевій чесності, лаяла себе, що псую йому життя. А в підсумку з кожною витівкою він падає все нижче й нижче, наполегливо раз по раз пробиваючи дно. І чи є взагалі межа?

Чим він кращий за Всеволода? Тільки тим, що через зраду того на мене напали й зґвалтували, а з Антоніо цього не сталося? Така собі перевага.

Усі вони так чи інакше однакові, усі одним миром мазані. Моє завдання – просто навчитися співіснувати із чудовиськом у робочому просторі.

Відкладаю пошук нових вакансій на ранок – він, як відомо, мудріший. Але варто мені наступного дня розташуватися з ноутбуком за кухонним столом і відкрити сайт із пропозиціями роботи, як дзвонить ейчарка з «ІнвестБуду» й бадьорим голосом повідомляє, що мою кандидатуру схвалили, і вони готують контракт, який я зможу підписати наступного тижня.

Радість, природно, зіпсована отрутою від перспективи зустрічі з болючим минулим. Але я – вільна жінка. Ніхто не забороняє мені звільнитися звідти, якщо стане несила терпіти. Ось тільки грошей трохи назбираю і знайду іншу гідну роботу.

Життя починає налагоджуватися. За чорною смугою неодмінно слідує біла – це усім відомий факт. На вихідних я переїжджаю в нове житло. Мама, ніби схаменувшись, крутиться біля мене – розпитує про орендовану квартиру, допомагає зібратися й перевезти речі, пропонує поділитися посудом, просить вибачення, що мені доводиться з’їжджати. Але не зраджує себе й кілька разів схлипує, що я помилилася, не залишившись в Італії, і знову висловлює сподівання, що я одумаюся і повернуся туди…

Мене обтяжують ці розмови. Вони не спонукають до одкровень, і мама так і не знає подробиць мого розлучення і причин приїзду додому. У неї в голові зіпсована картинка – і в цьому винна я сама. Але я не можу себе пересилити й все їй розповісти. Всередині ніби ступор стоїть і заважає ділитися болючими деталями.