Розділ 3

Закінчивши розмову з адвокатом, я не поспішаю виходити з машини. Додому йти не хочеться, як би парадоксально це не звучало. Тому що… як виявилося, дому в мене теж немає.

За шість років, що я жила за кордоном, тут майже нічого не змінилося. Навіть команда пенсіонерок на лавочці біля під’їзду залишилася тією самою.

Але маленьке слово «майже» виявилося для мене критичним. Поки мене не було, Настя – племінниця вітчима – приїхала до Одеси навчатися в університеті, і на сімейній нараді було вирішено, що вона оселиться в нас, а конкретніше – у моїй порожній кімнаті.

Рік тому ми з Антоніо відвідували маму за її відсутності – Настя проводила канікули в себе вдома. Однак тепер вона влаштувалася на роботу, і моя кімната навіть улітку виявилася зайнятою.

Я спробувала обуритися, але мама моє невдоволення не зрозуміла й не прийняла:

– Катюшо, Яша обіцяв Олені, що її донька житиме в нас. Не можу ж я виставити дитину на вулицю!

– І тому ти виганяєш на вулицю мене?

На диво, мама не перейнялася аналогією.

– Нікуди я тебе не виганяю! Живи у вітальні… Але ж ти сама сказала, що тобі це незручно.

Звичайно, незручно жити в прохідній кімнаті! І комп’ютер там ніде поставити, а я іноді працюю вдома, і банально переодягнутися не завжди вдається. Я щиро не розумію, хіба не Настя мала переїхати у вітальню, поступившись моєю кімнатою мені?

– І взагалі, Катюшо… Твій Антоніо – забезпечена людина. Він що, не може тобі купити квартиру? У нас тут ціни божеські, для нього це не такі великі гроші… Зрештою, ти чотири роки виховувала його дочку, хоча зовсім не була зобов’язана з нею возитися. Де його вдячність?

Де? Відомо, де. В Улан-Уде!

Напевно, варто розповісти мамі подробиці мого розлучення. Але… якось не виходить. Сім років тому, коли я повернулася додому зі столиці, мені дуже потрібні були її підтримка, тепло, любов і все те, що заліковує будь-які рани.

Але для цього я мала змусити себе озвучити причину раптового повернення. А я не змогла.

Річ у тім, що мама того часу читала якусь книжку, за звичкою активно ділилася з оточенням своїми думками й агітувала мене приєднатися до читання, щоб обговорювати більш предметно.

Вона обурювалася поведінкою героїні, яка потрапила в таку саму ситуацію і вчинила так само як і я.

Авторка не зуміла донести до читачів думки й аргументи своєї героїні. Мама її не зрозуміла. І не було жодної гарантії, що мені вдасться переконати її у своїй правоті.

Та й не хотілося нікого ні в чому переконувати. Хотілося безумовного розуміння і підтримки. Я злякалася, що натомість почую на свою адресу ті самі слова критики й обурення. І цей страх був настільки сильним, що я взагалі майже перестала розмовляти.

Відтоді, звісно, багато води спливло. Щось перемололося, щось із часом вляглося і перестало завдавати болю. Але всередині ніби щось зламалося – зникла потреба переказувати мамі всі свої новини в деталях. Ми незворотно віддалилися одне від одного…

Й ось тепер я не можу знайти в собі сміливість поділитися з нею подробицями розлучення. Мама твердо впевнена, що наш шлюб можна було б врятувати, якби я не була такою примхливою і категоричною.

Може, тому вона і змушує мене жити на дивані у вітальні, щоби перестала дурницями перейматися і повернулася до чоловіка або хоча б у ситу й перспективну Італію.

У її уявленні все просто, як двічі по два…

З Антоніо Ґроссом я випадково познайомилася в Римі, куди ми з колегою приїхали на тижневий семінар із сучасної архітектури, оплачений нашим роботодавцем. Антоніо прочитав учасникам дві лекції та дав завдання, яке ми мали виконати за короткий термін.

Він не попередив, що це був конкурс на вакантну посаду архітектора в його конторі. Але я була захоплена, виклалася на повну й несподівано перемогла.

До того я два роки гарувала, як проклята. Намагалася завантажити себе так, щоб не мати жодної вільної хвилини – це допомагало мені впорядкувати життя і своє сприйняття реальності.

Я все ще займалася з психологом – боялася відмовитися від наших зустрічей, вони стали для мене свого роду ритуалом. Але за її словами, я вже готова була перерізати пуповину й пуститися в самостійне плавання.

А ще того часу я особливо багато малювала, усі свої емоції випліскувала на полотно. Деякі з робіт забрав психологічний факультет університету, щоб розбирати зі студентами. Інші виставлялися в галереях і непогано продавалися.

Якось я прочитала в інтернеті новину, що чоловікові, обвинуваченому в сексуальному насильстві, дали невеликий умовний термін. Суддя – моральний виродок – аргументував рішення тим, що жертва, на його думку, «легко» оговталася від того, що сталося. Напевно, те ж саме сказали б і про мене.

Однак жодна жива душа, крім психолога, не знала, через що мені довелося пройти. Та й із нею я довго не наважувалася поділитися. Просто приходила, лежала на дивані й дивилася в одну точку або тихенько вила.

Будь-яку біду легше пережити на самоті. Коли ніхто не знає, не дивиться співчутливим поглядом, не розпитує, не голосить, не обіцяє світлого майбутнього. І головне – не засуджує, не звинувачує і не дорікає.