Розділ 1

Поки ліфт безшумно ковзає вгору, кидаю погляд у дзеркало і прискіпливо розглядаю своє відображення. Мимоволі усміхаюся – я собі сьогодні особливо подобаюся. Бездоганна зачіска, легкий макіяж, що ненав’язливо підкреслює очі. Сувора білосніжна блузка з витонченим бантом, класична офісна спідниця до коліна.

Яромський, власник компанії, – чоловік. Новий директор – безсумнівно, теж. І справа не в сексизмі, а в консервативності нашого суспільства і специфіці управління великою філією одного з найпотужніших будівельних холдингів країни.

І хоч би як запевняли, що головного архітектора обирають за професійними якостями, кожен другий, якщо не перший, вважає, що ця посада – суто чоловіча. Але я маю твердий намір її отримати. І зовнішність – це мій додатковий козир, яким я сьогодні неодмінно скористаюся на всі сто.

Мені життєво потрібна ця робота. І, за словами ейчарки [1], посада буде моєю з імовірністю дев’яносто дев’ять відсотків. За чутками, головний архітектор київської компанії Вітренко, який проводив зі мною найважливіший етап співбесіди, залишився мною неабияк задоволений.

Виявилося, що ми з ним знайомі – перетиналися торік на конференції в Італії, де я презентувала новий проєкт компанії, у якій тоді працювала. Вітренко зацікавився презентацією, у перерві підійшов і довго, із захопленням розмовляв із нами. Він щиро здивувався і зрадів, що я вирішила повернутися на батьківщину й можу застосувати свої знання та неоціненний досвід в «ІнвестБуді».

Виходячи з ліфта, злегка поправляю спідницю, яка й без того сидить ідеально, і кидаю погляд на годинник. П’ятнадцять хвилин до призначеного часу. Трохи раніше, ніж слід було б, але краще так, ніж запізнитися на найвирішальніший етап співбесіди.

Молода жінка в приймальні привітно усміхається: 

– Доброго ранку, Катерино Валеріївно. Почекайте, будь ласка, Ігор Вікторович зараз розмовляє з новим директором, трохи пізніше вони вас запросять.

– Уже призначили? – запитую навіщось пошепки.

Ейчарка говорила, що власник спочатку визначиться з кандидатурою директора й підпише з ним контракт, а потім разом із ним ухвалюватиме остаточне рішення щодо топменеджерів.

Я ретельно прошерстила в інтернеті всю наявну інформацію про Яромського й доволі чітко уявляю, як поводитися, щоб справити на нього враження. А новий директор для мене поки що – темна конячка. Як він поставиться до моєї кандидатури – достеменно незрозуміло.

– Так, один з акціонерів. З понеділка він уже працює. Каву, чай? – пропонує жінка, щоб скрасити моє тривожне очікування.

– Дякую. Води, якщо можна.

«Усе буде добре», – переконую себе, влаштовуючись у м’якому кріслі. – «Мене обрали з десятка кандидатів. Я вже пройшла три етапи виснажливої співбесіди. У мене блискуче резюме. Хто може підійти на цю посаду краще за мене? Залишилася майже формальність – сподобатися директору з власником і підписати омріяний контракт».

Телефон у сумці тихо вібрує. Дістаю його і хмурюся, побачивши ім’я абонента: Адвокат Бертоліні. 

«Тільки б новини були приємними», – благаю подумки.

«Синьйора Ґросс, Матей Тейч сьогодні дав свідчення, що між вами були стосунки. Це суттєво ускладнює процес. Суд знову перенесено. Необхідно внести додатковий аванс у розмірі дві тисячі євро для продовження роботи. Зв’яжіться зі мною якомога швидше».

Перечитую повідомлення адвоката кілька разів, поки до мене повною мірою доходить його жахливий зміст. Що за божевільна маячня?

«Але це – цілковитий абсурд!» – відповідаю емоційно.

Розлучення і суд із колишнім чоловіком вимотали з мене всі нерви до останньої краплі. І немає цьому пеклу ні кінця ні краю…

«Судді так не здалося. Це кардинально змінює ситуацію і підриває нашу позицію. Нам терміново потрібно обговорити подальшу стратегію».

Прикриваю очі, відчуваючи, як до горла підкочує нудота. Дві тисячі євро – це зараз для мене просто-таки величезна сума. І жодної гарантії результату.

Набираю в легені якомога більше повітря, щоб заспокоїтися. Господи, дай мені сил усе це пережити й не зламатися!

«Наберу вас пізніше, зараз не можу говорити», – друкую тремтячими пальцями й поспіхом ховаю телефон у сумочку.

Антоніо вперто відмовляється виплачувати мені гроші, передбачені шлюбним контрактом, і я з останніх сил намагаюся домогтися бодай крихти справедливості через суд. Однак процес знову затягується, й оптимізм тане, мов ранковий туман.

Перенесення засідання – це нові виснажливі витрати, а я вже практично на мілині. Тепер, схоже, колишній чоловік пішов ва-банк і наважився сфабрикувати проти мене огидні обвинувачення, перевертаючи все догори дриґом, щоби перевести стрілки на мене.

До повідомлення адвоката в мене ще жевріла тендітна надія, що сьогодні нарешті суддя винесе остаточне рішення на мою користь, я отримаю свої законні гроші й забуду про невдалий шлюб, як про моторошний сон. Можливо, трохи відпочину, а згодом знову поїду в Європу і спробую знайти роботу в іншій країні. Маючи фінансову подушку, це не так уже і складно.

Але тепер стає кришталево ясно: шансів мало. Тому мені кров із носа потрібна ця посада в «ІнвестБуді».