Розділ 9

Минали місяці.

І що сильнішими ставали діти, то сильніше змінювалось саме пекло.

Річки вогню більше не палали хаотично — вони текли спокійніше.
Чорне небо дедалі частіше вкривалось золотими зорями.
А демони почали говорити про майбутнє вперше за тисячі років.

Не про війни.

Про спадкоємців.

—

Марта стояла на балконі королівських покоїв, загорнута в темний шовковий халат.

Живіт уже був великим, і малюки майже постійно рухались.

Особливо вночі.

Позаду тихо підійшов Люцифер.

Навіть тепер, після всього, її серце все одно пришвидшувалось, коли він торкався її.

Його руки ніжно лягли на її живіт.

— Вони не сплять, — тихо сказав він.

— Вони твої діти. Чого ти очікував?

Він тихо засміявся їй у волосся.

Але через їхній зв’язок Марта раптом відчула, як його настрій змінився.

Напруга.
Тривога.

Вона одразу повернулась до нього.

— Що сталося?

Люцифер мовчав кілька секунд.

І це вже насторожувало.

— Мені наснився сон.

Марта насупилась.

— Ти ж диявол. Невже тебе лякають сни?

Його очі потемнішали.

— Це було не просто видіння.

Він повільно опустив руку нижче на її живіт.

— Я бачив наших дітей.

Марта затамувала подих.

— І?

Він дивився кудись удалину.

— Вони стояли на троні пекла разом.

Його голос став тихішим.

— Але поруч із ними був вогонь… і кров.

Холод пробіг по її спині.

— Ти думаєш, це поганий знак?

— Я не знаю.

Уперше за довгий час він виглядав справді невпевненим.

— У видінні вони були дуже сильними. Настільки, що навіть я не міг зрозуміти меж їхньої сили.

Марта взяла його за руку.

— Але ж пророцтво сказало, що вони принесуть рівновагу.

— Так.

Він подивився на неї.

— Але будь-яка велика сила завжди притягує тих, хто хоче її знищити.

Наче у відповідь на його слова діти раптом одночасно штовхнулись.

Сильно.

Полум’я на балконі миттєво спалахнуло.

А потім…

Марта застигла.

— Люцифере…

— Я знаю.

Вони обоє це відчули.

Чужу присутність.

Темну.
Стару.
Нелюдську навіть для пекла.

Повітря стало важким.

І десь у глибинах палацу пролунав дзвін тривоги.

Люцифер миттєво притиснув Марту до себе.

Його очі спалахнули червоним.

— Хтось проник у палац.

У коридорах почувся гуркіт.
Крики демонів.
Вибухи сили.

А тоді через їхній зв’язок Марта відчула дещо жахливе.

Ціль чужинця.

Не трон.
Не Люцифер.

Діти.

Палац здригався від вибухів сили.

Демони вибігали в коридори зі зброєю, чорне полум’я спалахувало вздовж стін, а тривожний дзвін луною котився всім пеклом.

Люцифер міцно тримав Марту біля себе.

Його сила вже розривала повітря навколо, готова знищити будь-кого, хто наблизиться до неї.

— Залишайся за мною, — холодно промовив він.

Та раптом увесь палац накрила чужа темрява.

Стара.
Отруйна.

Із тіні в кінці коридору вийшла висока постать у чорному плащі.

Обличчя незнайомця було приховане, але від нього йшла енергія смерті.

Навіть демони поруч відступили.

— Нарешті я побачив дітей короля, — прошипів він.

Люцифер став перед Мартою.

— Ще крок — і ти помреш.

Незнайомець засміявся.

— Навпаки. Це сьогодні помре твоя династія.

Він різко простягнув руку до Марти.

Темрява зірвалась вперед, мов жива.

Марта інстинктивно прикрила живіт.

І в ту ж мить світ вибухнув золотим полум’ям.

Ударна хвиля прокотилась палацом.

Незнайомця відкинуло через увесь коридор, а його темрява розсипалась попелом ще до того, як торкнулась Марти.

Тиша.

Абсолютна.

Марта різко вдихнула.

Навколо неї й Люцифера сяяло два різних світла.

Темно-золоте.
І срібне.

Діти.

Вони захищали їх.

Прямо зсередини.

Люцифер завмер.

Через їхній зв’язок Марта відчула його шок.
І гордість.

Незнайомець важко піднявся, дивлячись на Марту так, ніби не міг повірити в те, що сталося.