Розділ 5

Вони сиділи в його пентхаусі високо над нічним містом.

Місто під ними світилося золотими вогнями, мов окремий всесвіт. У каміні тихо потріскував вогонь, а Марта досі не могла звикнути до того, наскільки дивно людяним він ставав у тиші.

Без сарказму.
Без гри.
Без цієї небезпечної усмішки.

Диявол стояв біля панорамного вікна з келихом темного вина й мовчав так довго, що Марта першою порушила тишу.

— Можна дещо спитати?

— Ти можеш питати мене про все.

Вона підтягнула ноги на дивані й уважно подивилась на нього.

— Навіщо тобі моє кохання?

Його пальці завмерли на келиху.

Марта бачила: питання зачепило щось глибше, ніж він хотів показувати.

— У тебе може бути будь-хто, — тихо продовжила вона. — То чому саме я?

Він повільно видихнув.
Наче століттями не звик говорити правду про себе.

— Бо ти дивишся на мене… не як на чудовисько.

Марта мовчала.

Диявол обернувся до неї, і в його очах уперше не було влади.
Лише втома.

Дуже стара.
Дуже самотня.

— Люди хочуть від мене сили, грошей, помсти, бажань, — тихо сказав він. — Але ніхто ніколи не питає, чого хочу я.

Вона відчула дивний біль у грудях.

Він повільно підійшов ближче й сів навпроти неї.

— А я втомився від холоду, Марто.

Його голос став нижчим.
Майже хрипким.

— Уяви існування, де тебе бояться тисячі років. Де кожен дотик — це або жадоба, або страх. Де ніхто не торкається тебе просто… з ніжністю.

Його пальці обережно взяли її руку.

Теплі.
Несподівано живі.

— Я хочу знати, як це, коли тебе люблять не через угоду.

Марта дивилась на нього, і вперше бачила не диявола.

А чоловіка, який навчився ховати самотність за владою.

— Ти хочеш, щоб я тебе врятувала? — тихо спитала вона.

Він гірко всміхнувся.

— Ніхто не рятує диявола.

Його великий палець повільно погладив її долоню.

— Але, можливо… ти могла б мене зігріти.

У кімнаті стало тихо.

Марта відчула, як щось усередині неї небезпечно тане.

Бо найстрашнішим виявився не його морок.
Не сила.
Не пекло.

А те, що під усім цим він виявився здатним кохати.

І, можливо, відчайдушно цього потребував.

Вогонь у каміні тихо потріскував, наповнюючи кімнату золотим світлом.

Марта сиділа поруч із ним на темному дивані, все ще відчуваючи тепло його долоні у своїй руці. Після його слів між ними щось змінилось.

Зникла гра.
Зникла маска.

Вона дивилась на нього вже не як на диявола.

А як на чоловіка, який навчився ховати біль за владою.

— Іди сюди, — тихо прошепотів він.

Його голос був нижчим, м’якшим, ніж раніше.

Марта повільно пересіла ближче. Його рука одразу лягла на її талію, притягуючи до себе так природно, ніби її місце завжди було тут.

Вона торкнулась його щоки кінчиками пальців.

— Ти холодний лише зовні, — прошепотіла вона.

Він прикрив очі від її дотику.
Наче це було щось небезпечніше за будь-яку зброю.

— Не звикай робити зі мною такі речі, маленька Персифоно.

— Які?

Його погляд повільно опустився на її губи.

— Змушувати мене хотіти залишитися людиною.

Марта не відповіла.

Вона просто поцілувала його.

Повільно.
Ніжно.
Так, ніби хотіла зігріти кожну темну частину його душі.

І цього разу він відповів зовсім інакше.

Без дикої пристрасті.
Без боротьби за контроль.

Його поцілунок став глибоким, голодним і водночас майже болісно ніжним.

Вона опинилась у його обіймах, сидячи в нього на колінах, поки його пальці повільно ковзали по її спині, залишаючи за собою хвилі тепла.

— Марто… — її ім’я в його голосі прозвучало так, ніби він смакував його.

Вона притулилась чолом до його.

— Я тут.

І щось у ньому остаточно зламалось від цих слів.

Він обійняв її міцніше, ховаючи обличчя в її шиї. Його подих обпікав шкіру, а Марта відчувала, як за зовнішнім спокоєм ховається шалене бажання.

Але він стримувався.

Заради неї.

— Ти навіть не розумієш, наскільки я тебе хочу, — хрипко прошепотів він.

Її пальці ковзнули в його темне волосся.

— Тоді перестань стримуватись.

Він підняв на неї погляд.

Темний.
Гарячий.
Небезпечно закоханий.

І наступний поцілунок змусив її забути, як дихати.

За вікнами шуміло місто.
Палахкотів камін.
Світ продовжував існувати.

Але для них у ту мить не залишилось нічого, крім тепла шкіри, збитого дихання й відчуття, що дві самотності нарешті знайшли одна одну.