Розділ 1

Вона отримала повідомлення в ту ніч, коли її світ остаточно розсипався.

Квартира ще пахла його парфумами. На кухні стояли два келихи вина, а в спальні — чужа жіноча сережка, залишена так недбало, ніби насмішка.

Марта сиділа на підлозі біля ліжка, стискаючи телефон у тремтячих пальцях. Її хлопець навіть не заперечував. Не благав пробачення. Просто сказав:

— Ти стала надто… правильною. Нудною.

Двері грюкнули.
І вона залишилась сама.

За вікном шумів дощ. Ніч ковтала вогні міста, а всередині Марти щось повільно вмирало.

Телефон завібрував.

Невідомий номер.

«Я можу запропонувати тобі дещо краще, ніж кохання.»

Вона нервово всміхнулась.

— Псих якийсь…

Та повідомлення прийшло знову.

«Він зрадив тебе через слабкість. Я ж хочу тебе через силу.»

У грудях стало холодно.

«Хто ви?»

Відповідь з’явилась миттєво.

«Той, кого люди називають дияволом.»

Марта закотила очі, але чомусь не змогла заблокувати номер.

«І що вам треба?»

«Щоб ти стала моєю жінкою.»

Її серце пропустило удар.

Наступної миті світло в квартирі згасло.

Повітря стало густим.
Теплим.
Небезпечно солодким.

А тоді вона побачила його.

Чоловік стояв біля вікна, ніби завжди був тут. Високий, у чорному пальті, з темним волоссям і очима, в яких горіло щось нелюдське. Не червоні очі чудовиська — гірше. Вони були занадто красивими.

— Ти… справжній? — прошепотіла Марта.

Його губи ледь зігнулись.

— На жаль для твого колишнього — так.

Він повільно підійшов ближче.
Без поспіху.
Наче знав: вона не втече.

Марта хотіла відступити, але тіло не слухалось. Від нього йшло дивне тепло, від якого паморочилось у голові.

— Чому я? — її голос став тихішим.

— Бо ти стояла на межі. А люди на межі завжди найчесніші.

Його пальці торкнулись її підборіддя.

Легко.
Майже ніжно.

І від цього дотику по шкірі пробігла хвиля жару.

— Я не продаю душу, — прошепотіла вона.

— А я не прошу душу, Марто.

Він нахилився ближче.
Так близько, що вона відчула запах диму, дорогого віскі й ночі після грози.

— Я пропоную тобі владу. Бажання. Життя, у якому тебе більше ніколи не принизять.

Його погляд ковзнув по її губах.

— І себе.

Марта мала відштовхнути його.
Сказати «ні».
Злякатись.

Натомість її пальці самі стиснули тканину його пальта.

Диявол усміхнувся так, ніби саме цього й чекав.

— Обережно, — тихо промовив він. — Я дуже швидко стаю залежністю.

Вона не знала, що лякало більше:
те, ким він був… чи те, як сильно їй захотілось погодитись.