...

-Сер, далеко іще? – спитав Міха, що був за кермом. Сергій, - це було його прізвисько у цій компанії, - махнув рукою:

-Майже приїхали. Отам, за деревами…

-Я б могла сама сісти за кермо! Нормальна тут дорога… – сказала з заднього сидіння Рита. Усі інші подумали, що це – звичне її нахабство: адже вона – подруга не Міхи, якому й належить джип, а Віктора. Вони, а також дівчина Міхи, Катя, втрьох і розташувалися ззаду. Рита любила їздити за кермом сама, - що й робила у місті. Але це було вже занадто. Міха, звичайно, вважав себе кращим водієм, який звик до власного позашляховика.

Путівець зробив останній поворот, й авто опинилося у місці, яке важко було описати. Великі дерева розступалися, утворюючи більш світлий простір, частково зарослий невисокими сосонками та кущами, але більше місця займала висока трава. Та у цій зеленій завісі вгадувалися обриси чогось темного, старого та явно створеного людьми. Рослини, що в’ються, затягували колишні будівлі майже повністю, хоча лише у одній, кам’яній, зберігся дах. Інші були з темних колод, але розгледіти щось докладно було важко.

Від веселості не лишилося й сліду, - така атмосфера була в цього місця, яка розпочинала діяти на кожного, хто опинився тут, з першої хвилини; але більше за усіх побачене, здавалося, вплинуло саме на Риту. Тільки-но вони залишили салон позашляховика, дівчина повела плечима, ніби змерзла, - хоча це було неможливо теплого літнього дня. Лише Сергій залишався спокійним, - він-то точно знав, що вони побачать. Інші, проте, не хотіли показати себе боягузами. Віктор, - він просив звертатися до себе із наголосом на «о», - блондин під два метри на зріст, спитав:

-Отут і … був отаман?

-Це був його хутір, - пояснив Сергій. – Він був ковалем до революції. Вправним господарем, кажуть…  Ота будівля з каменю – це його кузня. А отут – будинок… Потім … він створив свою банду. Тоді, сто років тому, усі так робили. – Він коротко посміхнувся. – Його так і звали – отаман Молот.

-Що він робив? Боровся з червоними? – спитала Катя.

-Йому було начхати і на червоних, і на білих, і на петлюрівців, і на махновців… Він … був злий на них усіх, що позбавили його можливості бути просто ковалем. – Сергій продовжував розповідь, допомагаючи Віктору з Міхою вивантажувати з багажника припаси для пікніку. – Та просто грабував усіх… Навіть містечко, - нинішній райцентр…

-Ти ж звідти? – перепитала Рита. Інші були уродженцями міста, де усі й вчилися в університеті. А зараз, на канікулах, приїхали сюди відпочити.

-Так… А ще отаман … дуже любив жінок. Коли … вони чинили напад на село чи на когось у місті, то жінку чи дівчину могли привезти сюди. Мало хто повертався…

-Але ти казав, що … тут якась містична історія! – нагадав Міха. Містикою захоплювався саме він, і він же наполіг на поїздці, коли Сер якось розповів їм про це місце.

-Так. У двадцятому… Коли червоні вже більш-менш міцно здобули владу… Вони вирішили знищити банду Молота. Прислали сюди загін. Перебили усіх, кажуть, вбитих закопали отам, у ямі. Врятувалася лише одна жінка … за два тижні до того Молот її викрав, а її чоловіка вбили. Казали, вона була єдиною, що змогла … закохати його у себе. Й він її відпустив, коли розпочався бій. Але червоні захопили її та хотіли вбити, як жінку Молота, проте комісар … сказав, що залишить, у живих, якщо… Вона потім народила сина, але сама не знала, від отамана чи від комісара. Та потім, двадцять років до самої війни… Якщо у районі зникала жінка… Особливо, якщо вона працювала у партійних комітетах, чи у міліції, чи у школі … то казали, що це Молот її схопив… Щоправда, після війни … про отамана вже не розповідали… Легенда війну не пережила, - посміхнувся Сергій. - Коротше, це місце в місцевих досі вважається … поганим. Сюди майже ніхто не їздить.  Хоча дорогою користуються лісівники.

-Нам ніхто не заважатиме? – спитала Рита.

-Навряд чи… А … що ти хотіла зробити?

-Ну … хоч на будинки ці зсередини подивитися.

-Якщо ми туди потрапимо. Та якщо там хоч щось збереглося… - з сумнівом сказав Сергій. Але показав іншим, де тут та що. Та й сам, накинувши на плечі невеличкий рюкзак, пішов з усіма до найбільшого зрубу, - це, пояснив він, і був будинок отамана.

Сторічні двері на кованих петлях відчинилися, - довелося розірвати безліч плетучих рослин, але вони таки опинилися всередині. Крізь руїни даху сюди потрапляли сонячні промені. Напівзгнилі лавки та столи, цегляна піч… Якісь металеві інструменти…

-А тут що? – Катя показала на провалля у підлозі, поряд лежали дошки, - колишня кришка своєрідного люку. – Сходи донизу? Льох?

-Не знаю, - розвів руками Сергій. – Але у вправного хазяїна мав бути льох.

-Подивимося? – Каті було цікаво. Вона першою стала спускатися, інші за нею, - ніхто не хотів, щоб його вважали боягузом. Опинившись унизу, Сергій дістав з маленького рюкзака якийсь пристрій та надягнув на голову, - це виявився ліхтарик, який освітлював те, на що спрямований погляд власника. Ані про що подібне інші не потурбувалися. Та й одягнуті були легко, Міха та обидві дівчини – у футболках та джинсах, Віктор взагалі у шортах. Він вже раз матюкнувся, - кропива обпекла ногу.

Та ж таки Катя у світлі ліхтарика побачила щось – та натиснула на  одну з брил, з яких складалися стіни льоху. Раптово та від’їхала вглибину, відкривши прохід.