Освідчення

Час знову кладе мені...

Час знову кладе мені руки холодні на плечі.
Стирає із пам'яті владно обличчя твоє.
Лягає на місто сиренами зляканий вечір.
Нічого не зміниш. Усе уже сталось, як є.
У вогку імлу безнадій поринає майбутнє
Таке ж, як ця сіра безсніжна й безбарвна зима.
Я майже втрачаю твою невловиму присутність
В повітрі довкола й лишаюся зовсім сама
У цілому світі, байдужому і мовчазному,
Де повно загроз і ще більше непевних страхів.
Й від того, чого не розкажеш ніколи й нікому,
Так боляче серцю. Так тяжко від марних жалів.

Валентина Дрегваль

Подобається

#3640 в Різне
#906 в Поезія

У тексті є: лірика, кохання, ніжність

Відредаговано: 25.11.2025

Додати до бібліотеки

Поскаржитись