Острів змій

Глава 8 Несподіванка

Лілія майже бігла до академії.

Вона кілька разів озиралася, хоча змія давно зникла між камінням. Долоня, якою вона торкнулася холодної луски, все ще дивно поколювала.

«Ми бачимо тебе».

Ці слова не залишали її голови.

Вона не почула їх вухами. Голос виник просто в думках — чужий, тихий і водночас настільки чіткий, що списати все на власну уяву не виходило.

Біля входу до академії вона побачила Аделіну.

— Нарешті! — подруга рушила їй назустріч. — Я вже збиралася тебе шукати.

— Мені треба тобі дещо розповісти.

Аделіна придивилася до неї.

— Щось сталося?

— Ходімо туди, де нас ніхто не почує.

Вони відійшли від входу й зупинилися за кам'яною прибудовою.

— Тепер розповідай.

Лілія подивилася на свою долоню.

— Я зустріла змію.

— На Острові Змій? Несподівано.

— Аделіно.

— Мовчу.

— Я її торкнулася.

Усмішка миттєво зникла з обличчя подруги.

— Ти зробила що?

— Вона сама підповзла до мене. Не нападала. Просто дивилася.

— І ти вирішила її погладити?

— Це звучить значно дурніше, коли ти так говориш.

— Бо це й було трохи дурно.

Лілія зітхнула.

— Річ не в цьому. Коли я до неї торкнулася, то щось почула.

— Змія зашипіла?

— Ні. Голос. У голові.

Аделіна перестала усміхатися.

— Що він сказав?

— «Ми бачимо тебе».

Кілька секунд вони мовчали.

— Ти впевнена?

— Абсолютно.

Позаду почувся чоловічий голос:

— Що саме ти чула?

Дівчата різко обернулися.

За кілька кроків стояв Лоренс.

— Ти завжди так тихо підходиш до людей? — запитала Аделіна.

— Ви стоїте біля академії.

— Це не відповідь.

Лоренс перевів погляд на Лілію.

— Ти сказала, що щось чула.

Лілія вагалася лише мить.

— Змія заговорила зі мною.

Лоренс насупився.

— Вголос?

— Ні. Я почула її в голові.

— Що вона сказала?

— «Ми бачимо тебе».

Цього разу Лілія чітко помітила, як змінився його вираз обличчя.

— Що? — запитала вона.

— Тобі треба розповісти Мелісі.

— Чому?

— Бо таке трапляється не з кожним.

— З тобою траплялося?

— Ні.

— Тоді звідки ти знаєш?

Лоренс на мить замовк.

— Моя родина пов'язана з академією не одне покоління. Я чув достатньо історій.

— Яких саме?

— Запитай у Меліси.

Аделіна пирхнула.

— Дуже корисна розмова.

Лоренс навіть не глянув на неї.

— Ліліє, я серйозно. Розкажи наставниці.

Він пішов.

Аделіна провела його поглядом.

— У нього дивовижний талант. Поговорити з людиною й залишити після себе ще більше запитань.

— Але цього разу я з ним погоджуюся.

— Я теж, — неохоче визнала Аделіна. — Іди до Меліси.

Меліса вислухала Лілію мовчки.

Лише кілька разів перепитала, як поводилася змія і чи сама Лілія вирішила до неї доторкнутися.

— Вона не змушувала мене, — пояснила дівчина. — Просто наблизилася.

— А ти простягнула руку?

— Так.

— Сміливо.

Лілія скривилася.

— Аделіна назвала це трохи дурним.

На губах Меліси промайнула усмішка.

— Ці речі іноді йдуть поруч.

— Що означали ті слова?

Меліса відразу стала серйозною.

— Не знаю.

Лілія не очікувала такої відповіді.

— Ви справді не знаєте?

— Я можу здогадуватися. Але здогадка — не знання.

— Лоренс сказав, що таке трапляється не з кожним.

— Лоренс занадто багато слухав родинних історій.

— Він помиляється?

Меліса помовчала.

— Ні.

Лілія відчула знайоме напруження.

— То що сталося?

— Острів уже реагував на тебе. Тепер контакт став сильнішим.

— Це був голос острова?

— Можливо.

— А якщо ні?

Меліса подивилася їй прямо в очі.

— Саме тому не поспішай відповідати, якщо почуєш його знову.

— Чому?

— Бо спершу треба зрозуміти, хто з тобою говорить.

Від цієї відповіді легше не стало.

— А що мені робити?

— Навчатися. Спостерігати. Не шукати змій навмисно й тим більше не торкатися кожної, яку зустрінеш.

— Я й не збиралася.

— Добре.

Лілія вже дійшла до дверей, коли Меліса додала:

— І якщо почуєш ще щось — одразу прийди до мене.

Лілія кивнула.

Після вечері Аделіна чекала її в бібліотеці.

— Ну?

Лілія сіла навпроти.

— Меліса сказала, що не знає напевно, що це означає.

— Чудово. Лоренс відправив тебе до людини, яка теж не дала відповіді.

— Вона сказала, що контакт з островом став сильнішим.

— Це ми й самі могли зрозуміти.

Лілія усміхнулася.

— Ще вона сказала не торкатися кожної змії, яку зустріну.

— О! Нарешті мудра порада.

— Дуже смішно.

Аделіна посунула до неї одну з книг.

— Допоможеш?

— З чим?

— Нам задали прочитати про перші поселення на острові. Я вже пів години дивлюся на ці списки й починаю ненавидіти всіх людей, які вирішили записувати історію дрібними літерами.

Лілія взяла книгу.

— Давай сюди.

Вони сіли поруч.

Спочатку читали мовчки.

У книзі були переліки мешканців, короткі записи про наставників, дослідників, студентів академії. Деякі сторінки пожовкли настільки, що літери ледве можна було розібрати.

— Тут ще один список, — сказала Лілія.

— Читай.

— «Меорн, Селія, Тарвен, Гартізія…»

Аделіна різко підняла голову.

— Що?

Лілія зупинилася.

— Гартізія.

Аделіна вихопила книгу.

Її палець пробіг рядком.

— Це просто ім'я.

— Може бути.

— Маму звали не єдину так у світі.