Глава 7 Важливе правило

Після занять студентів не відпустили одразу. Наставниця Меліса зібрала їх у невеликій залі академії. Високі вузькі вікна пропускали тьмяне світло, і в приміщенні було майже тихо.
Меліса стояла перед ними, склавши руки.
— Є правило, яке ви повинні запам’ятати, — сказала вона спокійно. — Знання, отримані на острові, не можна виносити за його межі.
Студенти переглянулися, але ніхто нічого не сказав.
— Це не просто правило академії, — продовжила вона. — Це правило острова.
— А що буде, якщо хтось розповість? — запитав хтось із задніх рядів.
Меліса подивилася на нього дуже уважно.
— Острів цього не пробачає.
У залі стало ще тихіше.
— Магія острова не належить людям, — сказала вона. — Ми лише вчимося користуватися тим, що він дозволяє. Якщо знання потраплять у світ, де немає контролю острова, це призведе до хаосу. Люди завжди хочуть більше сили.
Лілія слухала, затамувавши подих.
— Той, хто порушить це правило, втратить право повернутися на острів, — продовжила Меліса. — І це буде найменшим покаранням.
Лілія відчула холодок.
— А найбільше? — тихо запитала дівчина поруч.
Меліса відповіла не одразу.
— Острів сам вирішує, — сказала вона нарешті. — І змії виконують його волю.
Після цих слів більше ніхто не ставив запитань.

Коли студенти виходили із зали, Лілія мовчала. В голові крутилися слова наставниці.
Острів цього не пробачає.
Вона раптом зрозуміла, що вони всі тут не просто студенти.
Вони — люди, яким дозволили бути на острові.
І якщо острів дозволяє, значить так само може і заборонити.
Лілія вийшла на подвір’я і подивилася в бік дерев.
Вона вже не сумнівалася.
Острів справді дивиться.
І, можливо, вже зробив свій вибір.

Після розмови в залі академії студенти виходили тихо. Ніхто вже не жартував і не розмовляв голосно. Слова наставниці Меліси ніби повисли в повітрі.
«Острів цього не пробачає.»
Лілія йшла стежкою повільно, дивлячись під ноги. Камінці тихо хрустіли під підошвами.
— Тобі не здається, що вони нас більше лякають, ніж навчають? — тихо сказала Аделіна.
— Не знаю, — відповіла Лілія. — Мені здається, вони говорять правду.
— Про те, що острів вирішує, кому жити, а кому ні? — Аделіна скептично посміхнулася.
Лілія нічого не відповіла.
Вона згадала змію, яку бачила біля майданчика.
І відчуття, що за нею спостерігають. 

Наступного дня після занять Лілія вирішила піти не до академії, а трохи нижче стежкою, яка вела до скель. Вона сама не знала, чому туди йде. Просто відчувала, що їй потрібно побути наодинці.
Вітер був теплий, і море внизу тихо шуміло, б’ючись об каміння.
Лілія зупинилася біля великого каменя й подивилася вниз, на воду.
І раптом вона відчула те саме.
Те дивне відчуття.
Наче хтось поруч.
Вона повільно обернулася.
Спочатку вона нічого не побачила.
А потім…
біля каменя, за кілька кроків від неї, лежала змія.
Велика. Темна. Її луска ледь блищала на сонці. Лілія завмерла.
Вона розуміла, що треба повільно відступити.
Але не могла поворухнутися.
Змія не нападала.
Вона просто дивилася.
Прямо на Лілію.
— Я… не хотіла порушувати правил, — тихо прошепотіла Лілія, сама не знаючи, чому говорить це вголос.
Змія повільно підняла голову.
Серце калатало так голосно, що вона майже нічого не чула.
— Я не ворог, — прошепотіла вона.
Вітер стих.
Навколо стало дивно тихо.
І тоді змія повільно, дуже повільно підповзла ближче.
Лілія затамувала подих. Змія зупинилася зовсім поруч.
Вона простягнула руку — і лише тоді зрозуміла, що робить.
На мить вона вагалася.
Але потім дуже обережно торкнулася холодної луски.
Змія не напала.
Не зашипіла.
Вона просто завмерла.
Наче дозволила.
Лілія відчула дивне тепло в долоні. Наче ледь помітний струм пройшов по руці.
І в голові раптом з’явилася думка.
Не її думка.
Чужа.
Тиха.
«Ми бачимо тебе.»

Лілія різко відсмикнула руку.
Змія повільно опустила голову, розвернулася і поповзла до каміння.
За кілька секунд її вже не було видно.
Лілія стояла нерухомо.
Вона не знала, що її більше лякає.
Те, що вона торкнулася змії.
Чи те, що вона почула голос.