Глава 6 Змія

Ранок на острові настав тихо. Легкий туман ще не зник повністю, огортаючи зелені схили й стежки навколо академії.
Лілія прокинулася раніше за дзвін. Вона кілька секунд лежала, дивлячись у стелю, і намагалася зрозуміти, де знаходиться.
Потім згадала.
Острів. Академія. Змії.
Вона різко сіла.
У кімнаті було тихо. На сусідньому ліжку спала Тіра, накрившись ковдрою майже з головою.
Лілія тихо підвелася, щоб не розбудити її, і підійшла до вікна. Звідси відкривався вид на схили острова, вкриті туманом.
На мить їй здалося, що між деревами щось рухається.
Вона придивилася — але там уже нічого не було.

— Ти рано прокидаєшся, — сонно пробурмотіла Тіра.
Лілія обернулася.
— Не спиться, — тихо відповіла вона.
Тіра підвелася на лікті й уважно подивилася на неї.
— Перші дні завжди такі, — сказала вона. — Потім звикаєш.
— До чого саме? — запитала Лілія.
Тіра на мить замовкла.
— До того, що острів дивиться.
Лілія нічого не відповіла, але відчула, як по шкірі пробіг холодок.
Невдовзі пролунав дзвін, і студенти почали збиратися на заняття.
Після сніданку студентів зібрали на відкритому майданчику біля академії. Кам’яні плити були вологими від роси, а навколо піднімалися густі дерева.
Перед ними стояла наставниця Меліса.
— Сьогодні ви вперше спробуєте відчути острів, — сказала вона. — Не магію. Не силу. Сам острів.
Студенти перезирнулися.
— Станьте в коло, — додала вона.
Лілія стала поруч з іншими. Трохи далі вона помітила Аделіну.
— Заплющте очі, — сказала Меліса. — І слухайте.
Лілія заплющила очі.
Спочатку вона чула лише вітер і далекий шум моря.
Але поступово…
Щось змінилося. Наче земля під ногами ледь тремтіла. Наче десь поруч хтось рухався — тихо, плавно.
Її подих став повільнішим.
І раптом…
Вона відчула.
Наче хтось дивиться прямо на неї.
Лілія різко розплющила очі.
Навколо все було як раніше. Студенти стояли, заплющивши очі.
Але на краю майданчика, серед трави…
Щось ворухнулося.
Тонке, темне тіло ковзнуло між камінням і зникло.
Змія.
Лілія завмерла.
— Не відволікайся, — тихо сказала Меліса. — Якщо острів відгукнувся — слухай.

Лілія знову заплющила очі, але тепер її серце калатало швидше.
Це було не просто відчуття.
Острів справді спостерігав.

 Після заняття студенти поступово розходилися, обговорюючи те, що відчули.
— Ти щось відчула? — запитала Аделіна, наздогнавши Лілію.
— Не знаю… — тихо відповіла вона. — Наче… нас хтось перевіряє.
— Я нічого не відчула, — зітхнула Аделіна.
— Це нормально, — пролунав знайомий голос.
Лілія обернулася.
Позаду стояв Лоренс Їереон.
— Острів не всім відкривається одразу, — сказав він спокійно.
Аделіна схрестила руки.
— І що, тепер ти будеш нам це пояснювати?
Лоренс навіть не глянув на неї.
Його погляд був спрямований на Лілію.

— Ти щось відчула, так?
Лілія на мить завагалася, але кивнула.
— Так.
Лоренс трохи примружився.
— Це не завжди добре.
— Чому? — запитала вона.
Він відповів не одразу.
— Бо це означає, що острів звернув на тебе увагу.
Аделіна тихо фиркнула.
— І що в цьому поганого?
Лоренс перевів на неї погляд.
— Ти думаєш, острів обирає просто так?
Після цих слів він розвернувся і пішов.
Аделіна роздратовано видихнула.
— Він мене дратує.

Лілія мовчала.
В голові раптом прозвучали слова Тіри:
«До того, що острів дивиться.»

Студенти розходилися, і подвір’я поступово порожніло.
Лілія затрималася.
Її погляд сам по собі повернувся в бік дерев.
Вітер ледь ворушив гілки.
Все виглядало звичайно.
Занадто звичайно.
І раптом… щось ворухнулося.
Між травою, майже непомітно, ковзнуло темне тіло.
Змія.
Лілія завмерла.
Вона не рухалася.
Лише дивилася.
Змія зупинилася.
І повільно підняла голову.
У її бік.
Дихання перехопило.
На мить Лілії здалося, що їхні погляди зустрілися.
І тоді вона зрозуміла.
Це не було випадково.
Острів справді звернув на неї увагу.