Глава 5 Спроба й конфлікт

Туман повільно спускався над морем. Марк стояв на палубі корабля і вдивлявся вдалину. Сірі обриси острова ледве проглядалися крізь густу імлу.
— То це і є той острів? — тихо запитав він у моряка.
— Острів Змій, — коротко відповів той. — Далі ми не підходимо.
Марк стиснув поручні. Серце калатало швидше. Саме сюди вирушила Лілія.
— Я заплачу більше. Просто підпливіть ближче.
Моряк похитав головою.
— Я не хочу злити тих, хто охороняє цей берег.
Марк не став більше сперечатися. Він узяв невеликий човен і спустив його на воду. Якщо корабель не підійде ближче — він зробить це сам.
Весла тихо розрізали воду. Туман ставав густішим, а обриси острова — ближчими.
Берег уже був зовсім поряд, коли раптом вода під човном почала дивно хвилюватися. Марк зупинився і насторожено озирнувся.
У воді щось рухалося.
Темні силуети ковзали під поверхнею, швидкі й мовчазні. Марк відчув, як холод пробіг по спині.
— Змії… — прошепотів він.
Він чув легенди про цей острів, але ніколи не думав, що вони правдиві.

Одна з істот піднялася ближче до поверхні. Вода розійшлася, і на мить Марк побачив довге тіло й блискучі очі.
Човен раптом різко хитнуло.
— Гей! — вигукнув Марк.
Наче невидима сила відштовхнула човен назад. Він спробував гребти вперед, але вода наче стала густою, важкою.
Ще одна хвиля піднялася біля човна.
Темні силуети не нападали. Вони просто кружляли поруч, не дозволяючи наблизитися до берега.
Марк зрозумів.
Острів не пускав його.
Він ще раз спробував гребти вперед, але марно. Човен знову відкинуло назад.
Стиснувши зуби, Марк дивився на берег, який був так близько — і водночас недосяжний.
— Лілія… — тихо сказав він.
Чи була вона там? Він не знав. Але відступати не збирався.
Навіть якщо сьогодні острів його не прийняв.

Тим часом на самому острові життя йшло звичним ходом.
У коридорах академії лунав гомін студентів. Лілія й Аделіна поверталися із заняття разом з іншими учнями.
— Я досі не можу повірити, що ми справді тут, — тихо сказала Аделіна.
Лілія озирнулася довкола. Кам’яні стіни, високі вікна, запах старих книг — усе це ще здавалося їй трохи нереальним.
— Мені теж дивно, — відповіла вона.
Повз них проходили студенти, розмовляючи між собою. Дехто з цікавістю дивився на новачок.
— Вони, мабуть, знають, що ми тільки приїхали, — прошепотіла Аделіна.
— Мабуть.
Раптом перед ними зупинився хлопець. Він був трохи старший за них, високий і серйозний. Його погляд був уважним і холодним.
— Ви нові, — сказав він.

Це прозвучало не як питання.
— Так, — відповіла Аделіна.
Хлопець на мить мовчки дивився на них.
—Мене звати Лоренс Їереон  Моя родина поколіннями навчається в цій академії, — сказав він.
Лілія відчула, що в його голосі звучить не просто цікавість.
— І що? — обережно запитала вона.
— І я знаю одне правило, — продовжив хлопець. — Змії не впускають людей без причини.
Аделіна насупилася.
— Якщо вони нас впустили, значить ми маємо право бути тут.
Хлопець ледь усміхнувся.
— Це ще треба довести.
Лілія відчула, як у грудях піднімається хвиля роздратування.
— Ми тут, бо змії дозволили нам залишитися.
Хлопець трохи нахилив голову.
— Або вони готують острів до змін.
— До яких змін? — тихо запитала Аделіна.
Він кілька секунд мовчав.
— Іноді змії впускають тих, хто змінює долю острова, — сказав він нарешті. — І не завжди на краще.
Після цих слів він розвернувся і пішов коридором.
Лілія дивилася йому вслід.
— Дивний він, — тихо сказала Аделіна.
— Так, — відповіла Лілія.
Але в її голові крутилася одна думка.
Якщо він правий… то чому змії впустили саме їх?