Острів забутих чернеток

Мандрувати на затишному кораблі морем й насолоджуватися безкрайніми яскравими просторами життя — це, здавалося б, і є світ творчої людини. Але ця подорож не така вже спокійна й безтурботна. Вона теж переповнена випробуваннями, сумнівами та тяжкою працею.

Злегка погойдуючись, корабель намагався приспати сумні, лиш ЇЇ переживання. Молода дівчина задумливо дивилася на хвилі, час від часу прикриваючи очі та прислухаючись до вітру, який грайливо шмигав поблизу.

Перейшовши на верхню палубу, сіла за білий, як і сам корабель, столик. Навколо неї панував затишний та світлий світ її героїв. Вона — мало кому відома авторка. Завжди писала для душі й невеликого кола читачів. Це приносило їй радість і ще більше натхнення. Все життя мріяла лише про одне — щоб у серці жив творчий порив та запал. Це її стихія, повітря, яким вона дихала.

Величезний корабель Життя Авторки був схожий на острів з будиночками, численними палубами, смарагдовими галявинами та лісовими угіддями. Він був заповнений щасливими, усміхненими, веселими й задерикуватими персонажами. Світ фантазії, що мандрував у безмежному морі.

Ще недавно Авторка з захопленням спостерігала за життям, що кипіло навколо неї. То були дивовижні часи. Але зараз… Щось пішло не так. Стало якось порожньо й самотньо. Настав саме той важкий для творчої людини етап випробування. Навіть уже створений світ героїв не захоплював і не дарував тепло та натхнення, як це було раніше. Все затягло байдужістю. У письмовому столі сумували нові ідеї та ненароджені в світ герої, ніби бранці авторської комірки уяви.

***

Настала ніч. Авторка так само сиділа на палубі й неквапливо попивала вечірній чай з трав. Тепло ароматного, злегка гіркуватого на смак напою хвилею розливалося по тілі. Перед дівчиною лежав чистий аркуш паперу, що час від часу тремтів від вітру. Її рука іноді зависала над ним, міцно стискаючи позолочену ручку з літерами «CF», але знову опускалася поруч, не створивши жодного рядка.

Порожньо.

Все ще порожньо.

Авторка стомлено зітхнула. Розлютившись, розірвала листок на дрібні шматочки й розвіяла їх за вітром.

— Ну й добре! — випалила дівчина. — Нарешті більше не будуть говорити, що я даремно витрачаю життя, сидячи за цими безглуздими історіями! Кому вони потрібні й чого взагалі варті?! Вони однаково лише плід моєї уяви. Фантазія, нікому нецікава й порожня. Досить!

Сердито шпурнувши у воду ручку, яку їй робили на замовлення з абревіатурою улюбленого видавництва, пішла до себе в каюту.

Прокинулася від сильного гуркоту грому. Виглянувши на палубу, стрепенулась. Корабель із силою кидало з хвилі на хвилю, розгойдувало, погрожуючи будь-якої хвилини рознести вщент. Його метання були схожі на внутрішній хаос Авторки. Вона злякано спостерігала, як страшна стихія несе її корабель у невідомому напрямку. Забившись у куток, дівчина прикрила голову руками й принишкла, покірно готуючись прийняти волю Небес.

Минуло не так багато часу, як вона почула, що за вікном звук завивання вітру змінився стуком дощу. Несподівано пролунав глухий звук і дівчина відчула сильний поштовх, ніби корабель причалив до берега. Авторка довго не насмілювалася поворухнутися, зі страхом продовжуючи прислухатися. Але більше нічого не відбулось, і лише дощ порушував тишу. Дівчина нарешті встала, накинула на себе плащ і боязко визирнула з каюти. Вітер майже стих і лише трохи шарпав розірвані вітрила. Обійшовши весь корабель, Авторка з жахом виявила, що на ньому не було жодного її персонажа. Усі зникли. Вона залишилася сама.

Озирнувшись, дівчина побачила невеликий освітлений порт. На пристані в цей момент якийсь чоловік прив'язував додатковими тросами човни, які вітер ледь не затопив. Авторка зійшла по трапу, що був заздалегідь кимось спущений, і боязко попрямувала до працівника порту.

— Вибачте, будь ласка! Чи не підкажете, куди закинуло мій корабель?! — намагалася перекричати дощ.

Чоловік обернувся й трохи підняв капюшон. Добрий погляд і усмішка вселили дівчині довіру, і вона полегшено зітхнула.

— Ласкаво просимо, Авторе! — вигукнув він. — Ми вже й не сподівалися!

Дівчина насторожилася, не розуміючи, звідки він її знає.

— Ви хто? — недовірливо запитала, зробивши кілька кроків назад.

— Старий знайомий, — розсміявся так само по-доброму. — Та не бійся ти! — потягнув на себе ще один трос. — Відвикла від нас, зовсім забула!

— Я не розумію, про що ви! — дощ посилювався, і дівчина намагалася ще голосніше говорити, щоб перекричати настирливий потік води з неба.

— Тебе випадково занесло на Острів забутих чернеток. На погоду не зважай. У нас тут завжди так «весело». Така наша доля — покинутих і забутих.

— Що? — ця відповідь ще більше здивувала Авторку.

— На кораблі в таку бурю залишатись небезпечно. До себе запросити не можу, у мене багато роботи, а ось ТВОЇ будуть тобі ох як раді! — підморгнув з натяком. — Іди до тієї дороги, — вказав за спину дівчини. — Пройдешся по ній і впізнаєш місцевість. Зрозумієш, де знаходишся! Передавай усім привіт!

Дівчина обернулася і, з побоюванням поглядаючи на дивного чоловіка, все ж таки пішла до вказаної дороги. «Якийсь божевільний», — подумала, проходячи повз невеликого будиночка з годинником.