Шлях додому крізь Срібний Океан був стрімким. Завдяки срібному покриттю щогл, яке подарував острів, «Допитливість» тепер не пливла, а ніби ковзала над хвилями, ловлячи найменший подих вітру. Проте Камінь Відлуння, що лежав на капітанському містку, раптом почав видавати тривожний ритм — короткі, різкі звуки, схожі на сигнали про допомогу.
— Це не Острів... — прошепотіла Катя, припавши до приладу. — Цей звук іде з боку Світлодара!
Коли на горизонті з'явилися знайомі обриси рідних берегів, дівчата побачили не святкові вогні, а густу чорну хмару, що зависла над містом. Це був Туман Забуття — побічний ефект Золотого Шторму, який часом долітав до материка. Мешканці міста, охоплені цим туманом, почали втрачати пам'ять про свої успіхи: фарби Світлодара тьмяніли, а люди знову ставали похмурими й боязкими.
На самому краю пристані, єдиний, хто ще тримався, стояв Старійшина Іван. Він розмахував згасаючим ліхтарем, намагаючись вказати шлях кораблю, але туман майже поглинув його.
— Дівчата, ми маємо використати Камінь! — вигукнула Саша. — Тільки справжня гармонія може розсіяти цей морок!
Таня міцно вхопилася за штурвал, спрямовуючи катер прямо в серце чорного туману. Катя активувала механізм, який вони з Таню встигли зібрати під час плавання: вона з'єднала Камінь Відлуння з щоглами катера.
— Зараз! — скомандувала Катя.
Таня вдарила по щоглі своїм альпіністським гаком, наче по величезній струні. Срібне покриття катера здетонувало — потужна хвиля чистого, срібного звуку вирвалася з «Допитливості». Це була та сама «Чиста Нота», яку вони вивчили на Острові.
Звук розрізав туман, як ніж — папір. Чорні хмари почали розсипатися, перетворюючись на нешкідливі іскри. Мешканці Світлодара, що стояли на вулицях у заціпенінні, ніби прокинулися від глибокого сну. Коли «Допитливість» пришвартувалася до пристані, місто вже сяяло яскравіше, ніж будь-коли.
Коли дівчата зійшли на берег, вони побачили диво. Срібний пил, який вони привезли на своїх вітрилах, змішався зі Світлоносною Фарбою міста. Тепер Світлодар не просто світився — він співав. Кожна будівля, кожен місток видавали тиху, заспокійливу мелодію, коли повз них проходили люди.
Саша відкрила свій блокнот на останній сторінці:
«Ми шукали Срібні Водоспади, щоб побачити диво, але привезли додому щось більше. Ми привезли Голос нашого міста. Тепер Світлодар — це не просто місце на карті, це симфонія, де кожен мешканець — важлива нота».
Ввечері, коли святкування втихло, Катя помітила на вітрилах «Допитливості» напис, який проявився після Золотого Шторму. Це були координати, але не цифрові, а музичні.
— Дивіться, — Катя показала подругам на зорі. — Карта на вітрилах вказує на Небесний Архіпелаг.
Таня посміхнулася, поправляючи срібну обшивку штурвала.
— Наш катер тепер вміє співати і світитися. Думаю, він готовий до польоту, — жартома (або ні) сказала вона.
Саша подивилася на своїх подруг — дослідницю, захисницю та мирительку. Вони стали дорослішими, але їхня допитливість лише розгорілася з новою силою.
— Ми обов'язково туди попливемо, — впевнено сказала Саша. — Але спочатку... давайте вип'ємо чаю з травами Світлодара. Адже найкраща частина будь-якої мандрівки — це мить, коли ти повертаєшся додому, щоб поділитися світлом.