Розділ 3: Срібна твердь та таємний шепіт

Коли «Допитливість» нарешті завмерла у бухті, дівчата ще довго не наважувалися зійти на берег. Острів перед ними виглядав як витвір ювеліра: скелі виблискували на сонці, ніби відполірована сталь, а дерева мали листя, що дзвонило на вітрі, мов крихітні дзвіночки.
Таня першою спустила трап. Вона була сповнена азарту, але щойно її черевик торкнувся берега, вона здивовано скрикнула.
— Дівчата, це не пісок! — вона нахилилася і набрала жменю берега. — Це дрібні срібні зерна. Вони важкі й теплі!
Катя одразу вискочила слідом, тримаючи напоготові свій блокнот і збільшувальне скло. Її очі горіли дослідницьким вогнем.
— Це дивовижно! — прошепотіла вона, розглядаючи зразок. — Ці частинки мають кристалічну структуру. Острів не просто стоїть у морі, він наелектризований енергією цих водоспадів.
Але справжнє диво чекало на них попереду. Прямо перед ними з високої скелі падав головний водоспад Острова. Вода в ньому не розбризкувалася, як звичайна рідина. Вона спадала важкими, суцільними нитками, що нагадували рідке срібло. Коли ці нитки вдарялися об каміння внизу, вони видавали глибокий, оксамитовий звук «ДО», який вібрував у самих грудях дівчат.
— Дивіться, — Саша вказала на підніжжя водоспаду. — Там щось є.
За завісою срібної води виднілися обриси величезної арки. Щоб підійти ближче, їм довелося пробиратися крізь «співаючі зарості» — кущі з металевим листям. Кожен крок Тані, яка розчищала шлях, створював металевий передзвін.
Коли вони підійшли до самої води, Катя простягнула руку, щоб торкнутися водоспаду, але Саша вчасно її зупинила.
— Стій! Подивися на ритм, — сказала вона, закриваючи очі. — Вода падає не хаотично. Вона б’є в певному темпі. Якщо ми торкнемося її невчасно, вона може бути твердою, як скеля.
Дівчата прислухалися. Водоспад «співав»: удар — пауза — два швидких удари.
— Це ж код! — вигукнула Таня. — Це як серцебиття острова!
Саша дістала свій блокнот і почала диригувати:
— Зараз! Крок — і вбік! Тепер — стрибок!
Слідуючи за ритмом, який відчула Саша, дівчата проскочили крізь срібну завісу, навіть не змочивши одягу. Вода розступилася перед ними, ніби поважаючи тих, хто почув її мелодію.
Те, що вони побачили всередині, змусило їх затамувати подих. Вони опинилися в гроті, де замість сталактитів зі стелі звисали гігантські срібні струни. Вітер, що залітав сюди з океану, грав на них неземну музику. А в центрі грота, на постаменті з білого кварцу, лежала Срібна Арфа. Вона була настільки старою, що її струни здавалися витканими з місячного світла.
На стіні грота був викарбуваний напис, який Катя одразу взялася перекладати:
«Острів співає лише для тих, хто вміє слухати. Але той, хто торкнеться Арфи, мусить завершити пісню, інакше Срібні Водоспади назавжди стануть крижаним металом».
— Це випробування для нас, — серйозно сказала Саша. — Острів втрачає свою музику. Водоспади стають важчими, я відчуваю це. Нам потрібно знайти відсутню ноту.
Таня стиснула кулаки:
— Ми знайдемо її! Ми ж пройшли магнітні бурі й тумани. Якщо Острову потрібна пісня — він її отримає!
Раптом Арфа видала тихий, тужливий звук. Одна зі струн обірвалася, і в ту ж мить найближчий водоспад на вулиці застиг, перетворившись на нерухому срібну статую. Тиша, що наступила, була лячною.
— У нас мало часу, — скомандувала Катя. — Потрібно дослідити вершину Острова. Саме звідти починається музика!
Дівчата вирушили вгору по срібних сходах, що вели до самого неба, не підозрюючи, що на вершині їх чекає зустріч із тим, хто тисячі років не чув жодного людського слова.