Розділ 2: Музика срібного океану

Сріблясте марево, у яке залетіла «Допитливість», виявилося не просто туманом. Це була завись із найдрібніших крапель води, які трималися в повітрі й виблискували під сонячними променями, мов діамантовий пил. Коли катер повністю занурився в цю хмару, звичні звуки моря зникли. Замість них палубу наповнив тихий, мелодійний звук — ніби хтось проводив смичком по краю кришталевого келиха.
— Дивіться на воду! — вигукнула Катя, схилившись над бортом.
Замість звичайної піни за кормою тягнувся довгий слід, що світився ніжно-блакитним кольором. Риби, схожі на летючі срібні стріли, вистрибували з води, супроводжуючи катер. Кожен їхній стрибок створював маленьку музичну ноту.
Проте подорож не була лише приємною прогулянкою. Чим далі вони просувалися вглиб Срібного Океану, тим сильнішою ставала течія. Вона була непередбачуваною: то закручувала катер у повільні спіралі, то раптово штовхала вперед із неймовірною швидкістю.
— Штурвал не слухається! — гукнула Таня, налягаючи на колесо всією силою своїх тренованих м'язів. — Вода тут ніби жива, вона сама вирішує, куди нам іти!
Катя кинулася до своїх інструментів. Її компас, який на Півострові божеволів, тут поводився інакше: стрілка не крутилася, а вібрувала, видаючи тонкий писк.
— Це не магнітна аномалія, — зрозуміла Катя, притискаючи долоню до вібруючої стрілки. — Це резонанс! Острови посилають звукову хвилю, і океан реагує на неї. Таня, не борися з водою! Слухай ритм хвиль!
Саша, яка весь цей час спостерігала за подругами, помітила, що від цього постійного кришталевого дзвону в неї починає паморочитися голова. Вона зрозуміла: океан намагається заколисати їхню увагу, приспати їхню пильність своєю красою.
— Дівчата, ми втрачаємо концентрацію! — Саша дістала свій блокнот і швидко вирвала три чисті аркуші. — Нам потрібно створити власний ритм, щоб не піддатися чарам океану.
Вона почала співати пісню, яку вони склали ще на Півострові — пісню про Світлодар та їхню дружбу. Її м'який, впевнений голос став опорою в цьому хаосі звуків. Таня підхопила мелодію, відбиваючи такт ногою по палубі, а Катя почала записувати вібрації компаса як ноти.
І сталося диво: як тільки дівчата об'єднали свої голоси з ритмом корабля, «Допитливість» перестала хитатися. Течія, що раніше здавалася ворожою, раптом вирівнялася, перетворившись на пряму дорогу, що вела крізь туман.
— Попереду! Дивіться! — крикнула Саша.
Туман розсіявся так само раптово, як і з’явився. Перед ними відкрилася картина, від якої перехопило подих. Посеред океану височіли три величні острови, з'єднані між собою природними кам’яними мостами. З найвищих скель цих островів у море падали сотні водоспадів. Але вода в них була не прозорою — вона падала важкими, блискучими пасмами, що нагадували розплавлене срібло.
Від ударів цієї води об океан у небо піднімалися веселкові хмари, а гуркіт водоспадів складався у величний органний концерт.
— Острови Срібних Водоспадів... — прошепотіла Катя, стискаючи край борту. — Вони справжні.
«Допитливість» повільно входила в тиху бухту, де вода була такою чистою, що на дні було видно гігантські перлини, які світилися власним світлом. Дівчата ще не знали, що ці острови — це не просто суша, а гігантський музичний інструмент, створений  самою природою, і щоб розгадати його секрет, їм доведеться навчитися не лише слухати, а й звучати в унісон із цим світом.