Глава 3

Алекс та Мік повернулись в літак через годину. Шкіра та одяг були покриті землею, яка в руках вони тримали лопати, які самі ж зробили не так давно. Оминувши присутніх, вони мовчки пройшли трохи далі та набрали у маленькі тарілки трохи їжі, яка була відкладена на обід. Ближче до входу сиділи Вілл та Петро, на плече якого схилилась втомлена Світлана.

- Мені жаль, що так сталось,- через певний час, сказав Вілл,- Я мав намагатись залишатись у свідомості, говорити з нею.

- Ти нічого не міг зробити,- після короткої паузи мовив Мік, побачивши розлючений погляд Алекса.

- Я впевнений, що все могло бути інакше, якби…

Втім, Вілл зупинився. Він побачив, як Алекс відкинув тарілку в сторону та швидко наближався в його сторону, ігноруючи вмовляння товариша. Втім, чоловікові вдалось опанувати себе, тому він лише стиснув кулаки та швидко вийшов на вулицю. 

- Йому важко,- мовив Мік, який провів товариша поглядом, після чого знову опустився на підлогу,- В нього були почуття Акіри. Більше, ніж просто дружні. Сподіваюсь, що це пройде.

Вілл хотів щось відповісти, але промовчав. Ніхто з присутніх не хотів говорити. Всі були надто виснажені та просто хотіли відпочити, але, після всього, що сталось, лягати спати не наважувався ніхто. Надто багато різних думок було в голові. Найгірше, напевно, було Вільяму. Не через те, що йому довелось вбити Акіру. Ні, це був вимушений крок, якого неможливо було уникнути. Дівчина дізналась надто багато і ситуацію треба було рятувати. Натомість, він опинився у складній ситуації. Максима досі не було, Петро та Світлана, хоч і були непоганими помічниками, але мало чим могли допомогти в цій ситуації. На Міка та Алекса, який, ймовірно, хотів його вбити, не варто було й сподіватись. Вони, навпаки, тільки додавали проблем. У нього не було плану і ситуація, в якій він опинився, його зовсім не тішила.

- Нам треба вибиратись звідси,- сказав Вілл, який не знайшов жодного іншого виходу з цієї ситуації,- На острові надто небезпечно.

- Ми цим і займались останній рік,- мовила Світлана.

- Дехто, набагато більше,- додав Мік.

- Ні. Весь цей час ми тут виживали, очікуючи, що нас хтось врятує. Але ніхто не буде нас рятувати. Ймовірно, всі про нас забули. Тому ми можемо розраховувати лише на себе. І, відповідно, нам потрібно забиратись звідси.

- Як?- спитав Петро та перевів погляд на Алекса, який підійшов до літака.

- Цього я ще не знаю. Ситуація складніша, ніж ті, до яких мене готували. І, однозначно, небезпечніша.- Вілл витримав коротку паузу,- Думаю, нам потрібно відвідати табір найманців. Можливо, там залишилось щось корисне.

***

Максим та Мирон вже кілька годин блукали островом. Вирішивши, що ходити лісом вночі, без джерела світла, надто небезпечно, вони заночували неподалік від узбережжя, а, коли почало світати, спробували знайти дорогу до печери. І ось, через кілька годин, їм це вдалось.

- Їх тут вже немає,- мовив Макс, який першим зайшов в печеру,- Точно більше кількох годин.

- Ймовірно, вчора.- холодно сказав Мирон,- Щось мені підказує, що блукати таким островом вночі - це погана ідея.

- Так, ти правий. Ймовірно, вони пішли на північ, але навіщо?

Увагу Макса привернув записник Вілла, який лежав під купою, здавалося б, непотрібних речей. Хлопець взяв книжечку в руки та розглянув кілька сторінок, розписаних красивим почерком та простими ілюстраціями. 

- Я не думаю, що у нас є час читати щоденники твоїх друзів,- невдоволено мовив Мирон,- Паскуди вже мали б відправити сюди своїх людей.

Втім, Макс його не слухав. Прості, на перший погляд, записи виявилися надто цікавими.

“12 березня 2021 року. Мій перший день на острові. Ймовірно, доведеться вигадати йому якусь назву. Літак приземлився на невеликій злітній смузі посеред лісу, як це буває в лісах Амазонії, де нас зустріло кілька бійців. До нашої групи призначили куратора, який перший час допоможе тут облаштуватись. Умови доволі непогані, але, сподіваюсь, надовго я тут не затримаюсь. Як тільки буде наказ командування, я одразу ж спробую забратись звідси. Але, поки що, рація мовчить. Кілька годин тому знайшов цю печеру. Нічого особливого, але ніхто не мав би турбувати. Тут і буду робити записи. Терористи, поки що, не знають правду про мене, але це й на краще. Поки що, це все…

27 квітня 2021 року. Рація все ще мовчить. Я пройшов підготовку, тому мені дали базове екіпірування та створили групу для патрулювання місцевості. Куратор припинив з нами спілкуватись. Ймовірно, його послуги нам вже не потрібні, тому пора братись до роботи. Думаю, не варто говорити, що місяць підготовки - це нікчемно мало, щоб зробити нормальних солдатів. Добре, що я проходив військову підготовку, але інші з групи… Сумніваюсь, що комусь з них вдасться дожити до літа…

7 травня 2021 року. Рація мовчить. Ледь вдалось вибратись з табору, щоб зайти в цю печеру. Через дощі, тут надто багато болота та складно пересуватись по місцевості, тому й роботи значно більше. На патрулюванні натрапили на ведмедя. Очікувано, двоє моїх людей загинули, бо не стежили за зброєю, а місяць підготовки - недостатньо. Кажуть, скоро мають прилетіти новобранці. Я сумніваюсь, що у них тут є ротація, але кілька рук зайвими не будуть. Також сьогодні дізнався, що командувач вів переговори з людьми на суші. Обговорювали якийсь товар. Можливо, це крилаті ракети наземного базування. Якщо так, то потрібно діяти…

12 травня 2021 року. Рація заговорила вперше. Попросив в командування підтвердження інформації щодо крилатих ракет. Очікую…

15 травня 2021 року. Інформація підтверджена…

20 травня 2021 року. Ситуація складна. Для збиття повітряного вантажу, довелось використати російський зенітно-ракетний комплекс. Думаю, терористам не сподобалось, що я вбив кількох їхніх людей та збив літак. Моє прикриття більше не діє, а мене шукають по всьому острову. Спробую тримати їх подалі від печери, а там побачимо, що робити далі. Оновлено: ситуація складніша, ніж я думав. З розмов мені стало відомо, що відправка вантажу відкладена на невизначений термін. Натомість, повітряна ціль, яку зафіксував ЗРК - це цивільне судно. Це погано. Спробую зв’язатись з командування для підтвердження інформації…”