Глава 2

Максим, будучи в оточенні кількох озброєних солдатів, кілька десятків хвилин плив до корабля. Ніхто не сказав ні слова, адже не вважав це за потрібне. Зрештою, в тумані вони наблизились до великого військового корабля, який дуже повільно рухався океанськими водами. Хлопець не дуже добре знав про види військових кораблів, але вирішив, що це ракетний крейсер, який пірати собі точно не можуть дозволити. Якщо точніше, припускав Максим, при спробі захопити його, армія Сполучених Штатів, скоріше б підірвала судно, ніж віддала його в руки злочинців. З цього логічно можна було припустити, що корабель, все таки, досі знаходився під контролем військово-морського флоту США. 

Через кілька хвилин вони піднялись на палубу, де хлопець одразу побачив військовослужбовців. Здається, кожен з них був зайнятий важливими справами, тому лише на кілька секунд затримував холодний погляд на прибулому, після чого повертався до своїх справ.

- Знаю, що вони виглядають не дуже привітними, але після майже року в морі інакшими вони не будуть,- спокійно сказав Ройс та зупинився за кілька кроків від капітана судна, який повільним кроком йшов до них.

- Радий бачити, що хтось вижив на цьому богом забутому острові,- спокійно мовив чоловік, потиснувши руку Макса,- Я - адмірал Бартоломей Робертс. Можна просто - адмірал Робертс. Якщо чесно, коли мені повідомили про те, що на острові хтось вижив, я й подумати не міг, що ця людина буде такою молодою та, дозволю собі сказати, охайною. 

- Максим,- представився хлопець,- Просто вирішив, що не варто перетворюватись в дикуна, коли цього можна уникнути. Ніколи не знаєш, коли хтось прийде тебе рятувати. 

- Це ти правильно сказав,- засміявся чоловік,- Сподіваюсь, ти не проти, що ми перейшли на “ти”?

- Ні, все нормально. 

- Чудово! Взагалі, чую в тебе акцент Східної Європи. Ти з Польщі чи Литви?

- З України.

- Ах, так. Знаю. Був в Одесі у 2008 році. Тоді я був просто моряком і наш корабель доставляв гуманітарну допомогу в Грузію під час війни. Пам’ятаю, нам дозволили на кілька днів зупинитись в Одесі. Прекрасні молоді роки. 

- Не можу сказати, що розумію, але навіть не буду сперечатись,- посміхнувся Максим, відчуваючи себе більш вільно.

Солдати, які супроводжували його вже розійшлись, тому хлопець крокував з адміралом наодинці. Звісно, це, якщо не враховувати членів екіпажу, які займались своїми справами, але їх не цікавило, про що говорить їхній керівник та незнайомець. Максим повільно підійшов до краю, вдивляючись в туман. Вперше за довгий час він подумав про тих своїх друзів, які не змогли вижити після авіакатастрофи та загинули. 

- Ти сам на острові?- спитав чоловік, зупинившись коло хлопця. 

- Так. Спочатку, в мене було два друга, але вони загинули, тому я залишився сам.- збрехав Максим, досі не довіряючи екіпажу корабля.

- Мені дуже шкода.- тихо та спокійно говорив чоловік,- Просто рік тому наші системи зафіксували серію вибухів на цьому острові, який неможливо знайти на картах, а кілька днів тому ми зафіксували ще два вибухи, тому вирішили перевірити, що відбувається. 

- Рік тому на острові було багато терористів, але між ними, як я зрозумів, почались якісь незгоди, що привело до такої, так би мовити, маленької війни. А кілька днів тому…Це я натрапив на залишки вибухівки, тому вирішив, що від неї варто позбутись. Взагалі, я хотів використати залишки, щоб якось повідомити про себе, але навіть не думав про те, що такий спосіб може спрацювати. 

- Ну, змушений визнати, що тобі вдалось,- засміявся адмірал,- Тепер ти у безпеці. Ми доставимо тебе до найближчого порту, а, звідти, думаю, ти вже зможеш дістатись додому. Зв’яжешся з своїм посольством або ще щось. 

- Буду дуже вдячний.- легко посміхнувся Максим, забравши з лиця довге та брудне волосся, яке за цей час вже встигло відрости,- Важко уявити, наскільки я скучив за м’яким та теплим ліжком. 

- Для цього тобі не треба чекати стільки часу. Мої люди проведуть тебе в каюту, де ти зможеш відпочити. 

Двоє чоловіків провели хлопця всередину корабля. Вузькі та сірі коридори майже не відрізнялись один від одного. Інколи можна було побачити моряків, які або відпочивали, або кудись йшли. Повільно крокуючи за моряками, хлопець намагався якомога детальніше запам’ятати корабель, щоб в майбутньому не заблукати в ньому. Він зовсім не вірив цим людям, але не відчув загрози. Зрештою, чоловіки провели його до однієї з кают. Хлопець зайшов всередину, після чого за ним зачинили двері. 

- Об’єктивно, це не найкраще, що могло б бути навіть на такому кораблі, але краще, ніж холодне каміння,- тихо пробурмотів Максим, який, навіть не роздягаючись, одразу ліг на ліжко,- Все таки, ніщо та ніколи не зможе зрівнятись з цим. 

Хлопець заплющив очі та розслабився. Вперше за 370 днів йому не було холодно чи страшно. Він не повинен був думати про те, що всередину забіжить звір, який нападе на нього. Звісно, від відчуття тривоги та постійного стресу важко було позбутись одразу, тому йому й здалось, що хтось тихо зайшов всередину та підійшов до нього. Макс розплющив очі та побачив, що йому не здалось. Чоловік, якого наш герой не розгледів через яскраве світло, одразу затиснув йому рота. Кілька разів Максим спробував вдарити по руці противника, від чого він лише приклав палець до уст. Втім, такий жест абсолютно не переконав хлопця, тому він, згадавши уроки Вілла, напружив всі свої групи м’язів та за кілька секунд зміг вирватись з рук незнайомця. Швидко відійшов на кілька кроків та, все таки, впізнав чоловіка.

- Мирон?- здивовано запитав хлопець, побачивши знайоме обличчя. 

- Ти змінився, пацан,- сказав чоловік,- Не думав, що хлопцем, якого знайшли на острові, будеш ти. 

- Як… Як ти тут опинився? 

- Як бачиш, ти не єдиний, хто вижив після падіння літака,- невдоволено сказав хлопець,- Очевидно, тобі пощастило більше, ніж мені.

- Більше?- невдоволено мовив Макс,- Чувак, я цілий рік мусив виживати на триклятому острові, поки ти сидів на цьому кораблі.