Глава 1

Чудовий літній день. Не факт, що в цій місцевості була різниця між порами року, але чомусь хлопцеві здавалось, що це літо. Зрештою, він вже давно втратив відчуття часу. Знав лише, що пробув тут приблизно рік з того моменту, як літак зазнав катастрофи. Зазвичай, Макс намагався бути осторонь від Вілла та Петра, які тренувались по кілька годин кожного дня. Не те, щоб його це дратувало, але він розумів, що його товариш вже втратив надію, тому готується жити в нових умовах. Він же ж до цього звикати не збирався. Він не був готовий доживати своє життя на цьому клятому острові. Він знав, що робить все можливе, щоб повернутись додому. 

Цей день майже нічим не відрізнявся від решти. Максим сидів коло входу в печеру та готував стріли з підручних матеріалів. Кілька тижнів тому Вілл навчив його користуватись ножем в бою та при полюванні, після чого повернувся до посилених тренувань з Петром. Взагалі, саме цим вони й займались просто зараз, будучи трохи дальше, ніж за десяток метрів від хлопця. Нещодавно Макс повернувся з ранкової пробіжки, тому вирішив зайнятись чимось корисним, поки є час. 

- Не відволікаю?- спитала Світлана, яка, побачивши, що друг сидить сам, тихо підійшла до нього.

Від колишньої краси цієї дівчини мало залишилось. Постійний голод, втома, недосипання, жахливі умови проживання, ризик та стрес, важкі тренування. Максим знав, що вона не була готова до цього. Зрештою, ніхто з них не був. Проте, хтось, як Петро, зміг звикнути до нового життя, яке, здавалось, йому сподобалось, а хтось, як Світлана, сподівався на швидкий порятунок. День за днем, протягом всього року, вона виходила на берег, сподіваючись побачити там корабель, але нікого не було. 

- Ні, не відволікаєш,- спокійно відповів Петро та відсунувся в сторону, даючи подрузі сісти поруч.

- Побачила, що ти сидиш сам, тому вирішила, що ти не проти чиєїсь компанії.

- Я завжди радий поговорити з тобою.- сказав Макс, чудово розуміючи, що це неправда.

- Останнім часом, ми говоримо надто рідко.

- Так, правда,- погодився Макс, не пам’ятаючи, коли останній раз говорив з Петром просто так.- Інколи мене нервує, коли вони тренуються ось так.

- Так, я знаю це відчуття,- посміхнулась дівчини. Як же ж давно Максим не бачив цієї посмішки,- Мені здається, що ми віддаляємось один від одного. Не лише ти і я, а всі троє. 

- Ну, знаєш…Цілий рік на безлюдному острові. Особливо, після того, як ми всі ледь не померли від групи небезпечних терористів,- Макс перевів погляд на Петра, якого якраз перекинув через плече Вілл.

- Цікаво, що ми тут вже цілий рік, а я й досі не втратила надію на повернення. Можливо, я дурна, але думка про те, що я, колись, зможу знову побачити своїх рідних…Вона не дає мені збожеволіти. 

- Жаль, що не кожен з нас поділяє таку думку,- спокійно сказав Максим, натякаючи на Петра,- Якщо він продовжить такими ж темпами, то нічого хорошого чекати не варто. 

Максим відчував, що Світлана хоче продовжити розмову, але їй ні за що вхопитись. Їм, здається, просто немає про що говорити. 

- Не думаю, що в нас вийде,- мовив Максим, перевівши погляд на дівчину,- Якщо бути реалістом, то я не думаю, що ми зможемо повернутись. Вантажні літаки терористів були нашим шансом, але, здається, після їхньої ліквідації, про цей острів забули всі. 

- Не кажи так! Я впевнена, що наші рідні про нас пам’ятають. Думаю, досі тривають пошуки і, рано чи пізно, вони нас знайдуть. 

- Тому я й кажу, що треба бути реалістом. Ми тут вже рік, а над островом не було жодного літака чи гелікоптера. Не сумніваюсь, що ми вважаємось або мертвими, або, в кращому випадку, зниклими безвісти. 

В цей момент, Вілл знову кинув Петра на траву, після чого відійшов на кілька кроків.

- Думаю, настав час зробити перерву,- мовив чоловік, допомагаючи учневі піднятись.

- Все нормально. Я готовий працювати далі,- Петро пройшов кілька кроків, розімнув ноги та показав свою готовність до подальших тренувань.

- Я не сумніваюсь, що ти готовий. Проте, твоє тіло потребує відпочинку. Відпочинь, хлопче.

Макс відклав стріли, які в нього вже були готові та перевів погляд на дівчину, яка сиділа поруч.

- Поки ми тут, нам потрібно навчитись жити так, як цього вимагає ця місцевість,- продовжував хлопець,- Або ми приймемо правила цього острова, або помремо. А я, насправді, не хочу, щоб хтось з нас помер. І, взагалі, я б на твоєму місці поговорив з Петром. Він надто часто на тебе дивиться. 

- Що?- Світлана перевела погляд та побачила, як її друг якраз перевів погляд в сторону, ніби дивлячись у щось, що глибоко в лісі,- Якщо ти натякаєш на любов, то ти точно помиляєшся. Нас не пов’язує нічого більшого, ніж просто дружба. 

- Він ризикнув своїм життям заради тебе. Не кожен друг на таке піде. 

- Ти б так не зробив?

- Скоріше за все, ні,- мовив Макс та піднявся на ноги,- Поговори з ним і знайди собі якесь цікаве заняття. Інакше, так можна і з розуму зійти. 

Хлопець покинув галявину перед печерою та пройшов трохи більше сотні метрів невеликою стежиною, яку сам для себе витоптав. Через кілька хвилин, Макс опинився на галявині, де якраз стояли розставлені мішені. Колись тут тренувався Вілл, після чого більшу частину свого часу став проводити Максим, тренуючись стріляти з лука та боротись в рукопашному бою. Взявши лук та три стріли, хлопець відійшов на кілька десятків метрів від мішені, після чого різко обернувся та, не цілячись, випустив три стріли у три мішені. Через подув вітру, в ціль попали лише дві, а одна стріла ледве зачепила, але пролетіла мимо. 

- Твою ж мать,- невдоволено пробурмотів Максим, дивлячись на хмарне небо. 

Кожного разу, піднімаючи голову, хлопець сподівався побачити літак чи гелікоптер, який би побачив їх, але, на жаль, в небі не було нічого, окрім хмар, малих пташок чи комах, які пролітали над його головою. Невдоволено видихнувши, Максим підійшов до мішеней та забрав стріли, після чого звернув увагу на звук, який відрізнявся від інших. Обернувшись, хлопець подумав, що звук лунає з печери, де Вілл знову намагався щось зробити з тим, що залишилось від техніки терористів. Проте, зовсім скоро стало зрозуміло, що неприродній шум лунає зовсім не звідти. Звук лунав зі сторони океану. Зручніше взявши лук, Максим одразу рушив з місця та зупинився, сховавшись за одним з дерев. Звідси якраз було чудово видно весь пляж, де він опинився рік тому після авіакатастрофи. Приглянувшись, Максим побачив гумовий човен, який повільно рухався до острова. Через кілька секунд стало зрозуміло, що це були військовослужбовці. Або, в гіршому випадку, пірати.