Ахтопол, Болгарія.

— Брате, подай ключ на щістнадцять.

— Лови! — крикнув Ісаак, понишпоривши у ящику з інструментами.

— Ми сьогодні до дев’ятнадцятої працюємо?

— Ага. О пів на сьому останній клієнт заїде, поміняти диски. Ісааку, глянь, його диски всі за розміром у наявності? У тому ящику ліворуч глянь, — брат вказав у кут.

— Ага, зараз, — Ісаак подивився в ящик, розмір дисків був однаковий. — Все є, брате! — крикнув, пошкріб щетину та дістав сигарету з пачки Marlboro Gold. Він вийшов на вулицю і запалив, дивлячись на автомобілі, які уздовж траси рухались у протилежні боки.

Сонце вже ховалося за горизонт, брати закінчили роботу і вийшли з майстерні, власником якої був старший брат Ісаака, молодший працював його помічником.

— Я сьогодні пішки, погода класна, тому не відвозь.

— Як скажеш, мамі привіт! — Христо сів у Mercedes та поїхав до футбольної академії забрати сина після другого тренування.

— Обов’язково! — Ісаак вдягнув другу лямку рюкзака, поправив сорочку й попрямував додому через невеличкий ліс і далі залізничною колією, Він так постійно ходив, інших шляхів не було. Пустився дощ, чоловік прискорив крок, підняв над головою рюкзак, за десять хвилин добіг до під’їзду, піднявся на третій поверх, зайшов до квартири та зняв із себе все. Мами вдома не було.

Ісаак переодягнувся в домашнє і пішов на балкон точити ножі. Це було його хобі з дитинства, мав у колекції екземпляри різної форми. Перший ніж привіз батько після служби в армії, опісля колекціонування та змагання з метання були вагомою частиною його життя. В Ісаака ціла стінка з медалями, кубками, навіть брав участь у телевізійному шоу талантів, де посів друге місце, але далі за хобі це не пішло. Смерть батька на війні в Хорватії на початку 90-х років, стала для Ісаака ударом. Він покинув юридичний ВНЗ, став зловживати алкоголем, набрав вагу та хотів піти добровольцем, як його батько. Але старший брат і мати його переконали не йти тим же шляхом. Потім Христо, який на п’ять років старший, влаштував до себе на СТО, щоб врятувати брата від нього самого. Там Ісаак працював кілька років. Виснажлива робота й обіцянка брату перестати собі шкодити змінили його.

Наступного дня, як зазвичай, Ісаак збирався на роботу: поцілував маму, яка була на пенсії, узяв обід та подивився на календар біля дверей. Через тиждень йому виповниться двадцять дев’ять років. Тяжко видихнувши, вирушив на роботу. Ісаак приходив о восьмій ранку, оскільки вже були на двадцять по восьмій перші записи. Переодягнувся, увімкнув верстати, переглянув аркуш запису, тоді перевірив кошти й тут прийшов перший клієнт.

— Добрий день! — чемно зустрів його Ісаак.

— Шалом. Дивіться, бампер пошкодив днями, і фарба стерлася там ззаду, допоможете? — клієнт почухав потилицю та поправив ярмулку.

— Так, звісно, зараз відчиню ворота, заїдете.

Минуло кілька годин, автівки приїжджали, а брата не було. Ісаак увесь час поглядав на годинник, потім у перерву між клієнтами зателефонував йому додому, ніхто не відповідав на дзвінок.

— Хм… дивно…

Ісаак підбив касу після робочого дня, прийняв душ, переодягнувся, зачинив СТО і вирішив сходити до брата додому. Хвилювання віддавало дрібним тремтінням у пальцях — раніше Христо не пропадав без попередження на цілий день. Через двадцять хвилин Ісаак був на місці, привітався з консьєржем і піднявся на ліфті на шостий поверх. Постукав, подзвонив у двері — ніхто не відчиняв. «Може кудись поїхав? Ну, дивно, він би попередив. Може загуляв?» — думки скакали навипередки та жодна не здавалася правильною.

Ісаак хотів було запитати в косьєржа, чи не бачив Христо сьогодні, але той говорив по телефону, тож він вийшов із під’їзду й попрямував додому.

Мама дивилася новини.

— Мам, привіт!

— Привіт! Вечеря в холодильнику!

— Дякую! — крикнув він із ванної.

— До речі, Христо не дзвонив?

— Га? Ні!

Ісаак саме підігрів вечерю, коли пролунав дзвінок його телефона. Зробивши незадоволену гримасу та видихнувши, кинув погляд на екран, номер був невідомий.

— Алло, так… Ага… О котрій?.. Добре… Так… До побачення.

— Хто дзвонить так пізно?! — крикнула мама з кімнати.

— Клієнт! Попросив раніше відчинитися, — сказав Ісаак, продовжуючи вечерю та гортаючи останні сторінки книги про самураїв, але його погляд раз-по-раз падав на телефон.

Вранці Ісаак найперше кинувся до телефона, але дзвінків або нових повідомлень не було. Перекусивши, він побіг на роботу, відчинив СТО, переодягнувся в робочий одяг та гортав записи в кабінеті брата.

— Все розписано до восьмої вечора… угу… хм…

Ззовні пролунали два гудки. Ісаак підняв голову, поклав на стіл блокнот, подивився на годинник і трішки здивувався, адже перший клієнт має приїхати через двадцять хвилин. Він вийшов — на вулиці стояв чорний автомобіль із тонованим склом, на перший погляд, абсолютно цілий. Ісаак примружився — світило яскраво сонце і промінь відбивався від авто.

— Ви до мене? — крикнув Ісаак.

У відповідь тиша.

— Я можу якось допомогти? Гей!

Двері машини повільно відчинилися, звідти вийшов чоловік у чорному костюмі й окулярах. Озирнувшись на всі боки, незнайомець звернувся до Ісаака англійською: