Пуне, Індія.

— Давай! Ще удар давай!

— Заткнись! А то я тебе зараз рубану! — голос глядача, що дивився кулачний бій, рознісся приміщенням бійцівського клубу. Ситуація була напруженою: один із гостей поставив сто рупій на потенційного переможця, а другий, з незадоволеним обличчям, спостерігав, як його власна ставка може програти. Хтось же мовчки підтримував обраного бійця, ляскаючи спітнілою долонею по коліну. Кожен із натовпу кричав, підтримуючи власного фаворита.

Були професіонали і аматори, наприклад, Ракеш, якому ще треба виграти кілька боїв, щоби перейти з однієї категорії в наступну. Загалом він провів шість поєдинків: п’ять із них виграв, а один був незакінчений, оскільки увійшла поліція та заарештувала його суперника за розповсюдження наркотиків. Щоразу боєць нервував, як уперше, бо невідомо, коли міг оступитися — недооцінку супротивника, скільки б той перемог не здобув, він вважав найбільшою помилкою. Просто зараз Ракеш перемагав чергового аматора з Туреччини, у якого за плечима дві перемоги та дві поразки.

— На, тварюко! На!… На! — він бив по обличчю суперника. Той ляснув двічі об землю, ведучий бамкнув у дзвін. Зал зреагував неоднаково: частина раділа, інші вороже дивилися на бійця.

Три місяці тому Ракеша звільнили з офісної роботи після чергової сварки з керівником, якому він зламав палець. Тож єдиним варіантом швидкого заробітку стала участь у боях.

Як і завжди, за бій йому заплатили п’ятдесят доларів. Навіть не зважаючи на достатню кількість боїв, цих грошей не вистачало на життя, тим паче на те, щоби бути у формі. Ракеш узяв винагороду, подякував організаторам і попрямував до вбиральні, змити кров. Через десять хвилин уже прямував до хорошого знайомого, власника кафе, щоб узяти на вечерю суп із собою — на більше грошей не вистачало. Вечір був теплим. Ракеш відчув, що лівий кросівок натирає мізинець, він забув наліпити пластир у роздягальні. Зупинився і спробував поворушити пальцями, щоб уникнути тиску шва на натерту ділянку шкіри. Віддалік зупинилася чорна машина, але з неї ніхто не вийшов. Про всяк випадок хлопець перейшов дорогу, різко звернув у провулок і сховався за рогом. Вичекав, поки машина проїде, вийшов на протилежну сторону вулиці та рушив додому.

Він орендував кімнату в старому п’ятиповерховому будинку, за тридцять хвилин від центру міста. Понад два роки жив окремо від батьків, щоб заробити на краще життя та допомогти їм. Але без освіти і спеціальних навичок, це було важко. Ракеш кинув рюкзак на підлогу, пакет із супом — на стіл, а сам впав на ліжко й одразу поринув у сон.

— Ти маєш сказати «так»…

Ракеш стояв у цілковитій темряві з автоматом у руці. Чийсь голос, як відлуння, шепотів:

— Так… Скажи «так»…

— Що «так»?! — він кинув зброю, але вона з’явилася в іншій руці. Автомат був великий, із чорним руківʼям та хрестами.

— Ти хто й що ти хочеш???

Голос зловісно сміявся у відповідь.

Звук сміттєвоза розбудив Ракеша, він прокинувся в поту й подивився на годинник, була сьома ранку. Щілина на стелі, здавалось, із кожним днем усе збільшувалася на якийсь міліметр. Бурчання шлунка нагадало, що на кухні має бути вчорашній суп. Зробивши ранкову зарядку та поснідавши, Ракеш спустився вниз, купив нову газету й розгорнув одразу на сторінці з оголошеннями про роботу.

— Вантажник… помічник… маляр… водій… сантехнік… електрик… нічого цікавого, за що б я міг зачепитись.

Повертаючись до кімнати він забрав листи з поштової скриньки та ліниво попрямував на свій поверх, перебираючи конверти. Ракеш очікував, як завжди, рекламу або рахунки, які він забирав щотижня. Спіткнувся, не помітивши останньої сходинки, і папірці розлетілися навсібіч. Згрібши всі листи, він помітив, що один відрізняється. Придивився, нахилився та взяв до рук.

«Проводиться кастинг на бій без правил.

Головний приз 10 000$.

З усіх питань телефонувати 22*–*9*–**6»

Ракеш, вдивляючись у текст, піднявся до себе, підійшов до вікна. Крізь брудну шибку добре було видно чорний автомобіль неподалік від будинку.

Телефона він не мав, найближчий — тільки в кафе, власником якого був добрий приятель. Ракеш натягнув кепку та вийшов на вулицю через інший вихід. За кілька хвилин уже був у товариша, той готував їжу для відвідувачів. Вони обмінялися кількома фразами, і власник кивком голови вказав, куди йти. Ракеш зайшов через кухню до комірчини касирки — там сиділа повна працівниця, років шістдесяти, з купою рахунків.

— Добрий день, де у вас телефон?

— У кутку, хлопчику, — сказала вона швидко, не дивлячись на нього.

— Мені взагалі-то тридцять два…

— А мені сімдесят чотири, тож дзвони, куди треба і вали, не заважай мені. От халепа, знову збилась із ліку, а все через тебе, бовдуре!

Ракеш розгорнув рекламну листівку, набрав номер. Після кількох гудків на іншому кінці зняли слухавку.

— Добрий день! Я телефоную щодо вашого оголошення боїв без правил, я туди потрапив?

— Добрий день, так.

— Підкажіть, будь ласка, а де й коли це відбуватиметься? Хотів би взяти участь.

— А навіщо вам це? — запитав низький чоловічий голос.