26

• Ну ти й зірвиголова, – тільки й мовив Василь.
• Вся в тебе.
• Воно й видно. Але одного ти все-таки не врахувала.
• Чого?
• А от візьму я всі ваші манатки, і відправлю на Кубу, нехай там розбираються з вами.
• Ти не зробиш цього, – Марина глянула на нього, як кошеня.
• Ти впевнена?
• Так! Я думаю, як мінімум Степан не дозволить тобі зробити цього.
• Он як?
• Так! Я не просто так проробила такий довгий шлях, щоб так швидко розлучитись…
• Поцілунки, це ще не сильний зв’язок…
• А хто тобі заважає? Я думаю у твого друга куди більші успіхи. Я ж бачу, що ти стримуєш себе. Чому?
• Не знаю. Може старе виховання.
• От і подолаймо його! Скільки можна опиратися? Дій!
• Тільки не сьогодні…
• Добре. Ти можеш показати острів? Ти ж його більше знаєш.
• А що тут дивитись?
• Ну хоча б кратер. Заодно і дещо обговоримо.
• Згода, от тільки…
• Одягнусь, щоб тебе не смущати.
• Я про друге. Шлях далекий і повернемося не скоро, і буде якось недуже, з’являтись перед Степаном в такому вигляді, навіть якщо він з Ірою робить великі кроки. Чи заперечиш?
• Ні, – Марина почала одягати купальник, – Але відсьогодні не дивуйся, коли під ковдрою виявиш мене без одягу.

Василь промовчав. А що говорити, Марина як надумала, то зупинити її неможливо. Василь в цьому переконався і неодноразово. Марина обняла Василя, він зробив те саме, повівши її до  струмка. Найкраща дорога до кратера була біля струмка, може й була легша, але пересуватись по розпеченому камінні без води не дуже приємно.

Вони йшли спочатку поряд, в деяких місцях Василь йшов по переду. Потім взагалі йшли по різних берегах струмка. Коли було жарко пили воду, що була однакової температури скрізь. Марина вже не дивувалася цьому. Говорили про все і ні про що. Василя цікавило життя України в новому тисячолітті. Особливо питання Чорнобилю. Але що Марина могла сказати. В ті роки вона була ще малою. Та й сама Марина, що і пам’ятала, то хотіла забути. Страшні часи… То була не лише трагедія Чорнобилю, але і її особиста. І добре, що Василь не згадував той час. Згодом Василь перебрався на берег Марини.

З кожним кроком, що наближував їх до кратера, рельєф ставав складнішим. Василь долав перешкоди, допомагаючи Марині. Біля озера вирішили перепочити. Сонце дошкуляло, тому Марина стрибнула у воду, що враз обдала її холодом. Василь допоміг їй вибратися і розсміявся. І знову це шмигання носом. Вона не змогла позбутися цієї звички. Щоб зігрітись Марина побрела далі, Василь пішов за нею, жалкуючи, що в нього не таке довге волосся як у Марини. Воно добре закривало плечі від сонця, яке мов стягувало шкіру, особливо на плечах.

Нарешті дістались кратера. Все тут було незмінним. Але що могло помінятись? Вітру тут майже не було, а вода стояла на місці. Чиста прозора вода, аж дивно ні водорості, ні іншої живності. Просто чиста, хороша вода. Можливо тому що холодна, в ній і немає нічого. Марина вмочила ноги, але враз витягла, попри спеку холодна вода. Чудеса, чудеса, чудеса…

• Жаль, що в нас немає маски, – мовила Марина.
• Ну, була б у тебе маска, що далі?
• Попробувати вивчити дно.
• Хм. Ти на моржа не схожа, за секунду вискочила з озера, а до дна ще допірнути треба.
• Значить цю водойму ви не вивчали.
• А коли і як? Першого прибуття Степан більш полював. А води нам вистачало.
• Так, за такої спеки прісна та ще й холодна вода – це чудо і порятунок.
• Казкове чудо. Хоча тут, куди не глянь, скрізь чудо. І вода і їжа, і наше повернення. Я думаю, що без гідрокостюма, та ще й бажано теплого, тут нічого не вивчиш. А якщо дно йде на спад, то ще й акваланг потрібен. Одним словом, без обладнання тут нічого робити. Ну що пішли назад?
• Ні, я ще хочу пройтись, якщо ти не проти.
• Як хочеш, будь ласка.
• Василю, – Марина підвелася, – А як ти думаєш, де береться кисень у воді?
• Кисень? Не знаю. Хоча, я думаю, там немає кисню, або дуже мало, ти про що, про відсутність водорості?
• Так. Але якщо у воді немає кисню, а кругом дерев, то як кисень тут відновлюється?

Василь теж підвівся. Про це питання він і не думав. І справді звідки тут нормальне повітря, якщо через прохід воно навряд проходить, бо пилюки немає, та й повітря чисте. Може просто проходить, але якось фільтрується? А може тут якийсь спеціальний пристрій для підтримання клімату сфери. А що це саме сфера Василь був впевнений майже на сто.

• Не знаю, але думаю водорості моря справляються, тим більш нас тут тільки четверо.
• Хтозна…
• Я думаю в прадавні часи так і набрався кисень за допомогою морської флори. Поки що стверджувати тут не можна нічого. Все може бути.
• Може просто сфера велика, тому нам вистачає кисню?
• Можливо. Ходімо, але акуратно.
• Сам дивись під ноги.

Вони йшли по плоскій доріжці, що стримувала воду. На кратер вулкану це не було схоже. Тут ніби просто скидали великі брили каменю, а ось смуга навколо була надто рівна, ніби вироблена за якоюсь схемою. Струмок, що збігав до моря, ніби мав вирахуваний рівень. Василь переконувався у рукотворності всього, що їх оточувало. Це підтверджувало гіпотезу. А що коли під товщею води приховано механізм керування. Про те що там реактор, Василь не думав, з нього б йшла гаряча вода, а не навпаки холоднюча. А може він просто зациклюється на відомому йому, а тут щось інше. Невідома їм енергія? Можливо.