20
По звичному маршруту хлопці направились до командира. Дивним було відчуття: колишній учень був тепер старший і по віку і по званню. Навряд він чи його аси кращі на практиці. Все-таки кожен політ це новий досвід.
Тиша, що була на аеродромі, була незвичною. Льотчики і техніки займався чим завгодно, але не польотами. А колись полк був ніби мурашник. Така тиша наставала тільки в нельотну погоду, або в профілактичний день. Ось тоді все застигало, хоча чергові літаки були готові до вильоту в будь-яку секунду. І це тоді вони були в тилу. А нині поряд державний кордон. Так з Росією, так це стратегічний партнер, але ж уже інша держава.
Можаєв не чекав їх так рано, але прийняв. Настрій в нього був якийсь заклопотаний. Можливо вони вибрали не найкращий момент для свого прохання, але вони вже тут і відступати не хотілося. Можаєв дивився на Яковлєва. Швидкий прихід бентежив. Якщо Василь щось надумав, то відступати не буде. Вдачу свого колишнього командира він пам’ятав. Ця впертість і цілеспрямованість була взірцем для нього. І ось цей вогник в очах. Цей вогник загорявся в Яковлєва на останній стадії випробування. Це коли він і літак стали одним цілим і творитимуть в небі щось неймовірне. Що ж задумав Яковлєв?
- Ну з чим пожалували? – почав здалеку розмову Можаєв, – У вас же ще цілий тиждень. Ваші справи не так швидко рішаються.
- Та в нас дещо делікатне питання, – поморщив носа Яковлєв, – Що там з нашим літаком?
- Он ви про що. – Можаєв пожав плечима. – Не знаю. Як сніг на голову. Він приписаний до держмайна країни, якої вже як 14 років немає. Кубинцям він не потрібен, та й нам ця «бойова одиниця» ні до чого.
- Вибач, але «ПМ» не був бойовою одиницею. На ньому навіть не передбачено ніякого озброєння. Це наукового напрямку.
- Наукового? Вибач, по повідомленню, він пустий мов бочка. Там крім двигуна і керування нічого немає. Думаєш якомусь дослідному інституту він потрібен?
- Правильно помітив – як бочка. Але як би ми лишили всю ту апаратуру, чи покинули б ми острів. Ми зняли по максимуму все, що змогли аби він зміг втриматися на найпростіших понтонах.
- От бачиш! Сам визнаєш що зняли все можливе, і чим він тепер цінний.
- Не знаю. Метал, двигун. Та хоч би проєкт літака, підйомна сила крила.
- Ти ще у 85-тому. Ти думаєш ми тут сиділи склавши руки? Ваш проєкт давно застарів.
- То що буде?
- Переганяти сюди – це дорого і метал з двигуном, якщо і цінні, то не окуплять затрати. Просто спишемо. Ну подумай, яка з нього користь?
- На переплавку, – заключив Яковлєв.
- Можливо. Поки що не відомо. А чому тебе так цікавить ця бочка? Я розумію він врятував тебе. Але долею інших літаків, що пройшли через твої руки ти так не переймався. Що ж тут?
- Що тут. Літак це більше ніж рятунок. Це все життя і мрія. В нього ми вклали всі свої сили і багато чого. І все ж це власність Радянського Союзу і я як командир несу за нього відповідальність. І я думаю, що його потрібно повернути.
- Кому? І що повернути? Кому він потрібен?
- Нам!
Можаєв оторопів. Він ще не зрозумів Василеві слова. В запалі суперечки, до нього не відразу дійшов вислів Яковлєва. Він на секунду замовк пильно дивлячись на Василя. Ні Василь не жартував. Він щось надумав. Але що?
- Ану викладай все, що надумав?
- Ми хочемо повернутись на острів… удвох, зберегти власність Радянського Союзу, якщо можна.
Можаєв підвівся. Поклав на стіл пачку сигарет. Яковлєв теж дістав, уже майже пусту пачку і запалив. Те ж саме зробив і Селінков. Помірявши кроками кабінет Можаєв відкрив вікно і теж запалив. У вікно під подихом свіжого повітря увірвався аромат квітів, що росли під вікном. Можаєв сів, знову уважно глянув на Яковлєва.
- Ти хоч розумієш, що ти затіяв?
- Розумію, я докладу всі зусилля, щоб повернутись.
- Думаєш це легко?
- Звичайно ні, але для вивчення феномена острова, розгадки загадок потрібно повернутися і продовжити те що ми почали.
- Ну по цій лінії можна спробувати, але все це не коштує гасу для перельоту.
- А що, якщо нам не потрібен гас, ну взагалі пальне…
- Ти хочеш без пального зробити переліт? Але це ж не можливо!
- Можливо. Повір, треба лише їжа. Ну і деяка апаратура. Але краще без неї, щоб не витрачати даремно кошти.
- Так не піде.
- Піде. Для чого виводити з ладу дорогу апаратуру, якщо вона там відмовить? Думаю лише їжа.
- Дещо для підводної ловлі, – Додав Степан.
- Не знаю… треба переговорити з багатьма людьми, з керівництвом, врешті решт. Це швидко не рішається.
- Це мої проблеми, а ти попробуй зі своєї сторони. І наполягай, що повернутися для вивчення потрібно.
- А що…
- Ні тільки ми, або з нами. Там скільки таємниць, що перша ж група загине. Ми ж зі своєї сторони допоможемо.
- Ну а що, якщо острів не пустить вас?
- Давай для початку доб’ємося вильоту. Запам’ятай, нам потрібні лише продукти. Все інше у нас є. Якщо острів не пропустить нас, тоді літак на переплавку, а ми… побачимо.
- Добре. Ти мене, можна сказати вмовив. Я почну переговори. Все що можливо, я зроблю, але успіху вашої витівці не обіцяю.
- І все ж спробуй. Тримай нас в курсі справ.
Можаєв лиш махнув рукою, і зняв слухавку. Василь і Степан вирушили на вихід. Селінкову ще треба було боротися за повернення, а Яковлєву уладнати деякі справи.
Поки розкручувалося колесо по поверненню Яковлєв вирішив провідати й інших родичів. Виявилося що у Василя є ще й племінниця. Вона старша від племінника на 3 роки. Приїхавши до сестри Віри, Василь ніби потрапив до мелодрами. Не плакав він сам та тато. Хоча останній, видно було, тримався з останніх сил і очі його виблискували ніби ось-ось поллються сльози. Довелось прикласти чимало зусиль, щоб заспокоїти маму і сестру.