19

Василь затушив цигарку. Як він і очікував, нікотин не приніс полегшення, а ще більш роздратував. Так перспективи їх чекають, одначе. Добре, якщо пройдуть комісію, бо без армії він себе не уявляв. Але все більше не хотілося залишатися тут.

Раптом хтось легенько щипнув за волосся. Василь різко обернувся й хотів було налаяти жартівника, але не встиг відкрити рота, як побачив «жартівника». Ним виявилася дівчина років двадцяти п’яти. Висока, струнка, одягнена в червону футболку і сині джинси. Ох, вже ці джинси! Яковлєву згадався його час, коли на джинси був бум. Нині теж був бум, але просто на штани у жіноцтва. Як можна проміняти красиве плаття на штани… особливо якщо вони тобі не личать.

Дівчина виявилася привабливою. Вона була струнка, а цей обтягуючий одяг особливо виділяв її красиву фігуру. Жовто-пшеничне волосся з білуватим відтінком, якось особливо привабливо спадало їй на плечі. Надзвичайно синюваті очі з великими віями пильно оглядали його. Від цього погляду Василеві стало ніяково. В цьому погляді було щось до болю знайоме, але що… Подібне відчуття було під час зустрічі з Можаєвим.

• Ви мене, мабуть, з кимось сплутали, – мовив Василь, а погляд дівчини схожий на порівняння, чи вивчення ніби просвердлював його. – Ми ж не знайомі…
• Це з якого боку подивитися. Просто неймовірно. Ви вірите в здійснення мрій? Особливо дитячих? – ніжно мовила незнайомка, присівши поряд.
• Вірю. При великому бажанні все можливо! Особливо неможливе. Я це знаю, можете мені вірити.
• Я вірю! Особливо зараз, коли все відбулося. Хоча й не тоді, коли замість здійснення все летить шкереберть, але потім коли  життя дає новий шанс.
• Я вас не розумію… можу чимось допомогти?
• Ви вже створили чудо. Подарували подорож у дитинство. Прекрасне, чудове дитинство.
• Все одно нічого не второпаю.
• Все ж серце мовчить. Але ж двадцять років – це велика відстань, дядя Вася! – Василя ніби вдарило струмом. Він згадав...
• Не може бути. – Василь тріпнув головою. – Але й правда – двадцять років. Невже Маринка?
• Так мене ніхто, крім вас і мами не називав. Хоч і пройшло 20 років, але ваші звички привертати увагу я не забула. Але в вас немає кісок, лише чуб.
• Були… ще й чималі були патли. Це на Кубі мене привели в порядок. Аж не віриться кумедне дівчатко, перетворилось в чарівну принцесу. Це ж треба!
• Двадцять років, – мовила Марина, – це й справді великий час. Але на вас він ніби не діє.
• Я й сам багато не розумію. А чому ти викаєш, ми з тобою тепер на рівні.
• Можливо, і все ж для мене, ви не змінний дядя Вася.
• Перестань. Час стер всі грані. Якщо продовжуватимеш викати, перестану з тобою спілкуватися.
• Ви надовго? – Василь промовчав
• Добре. Почекайте тут. У мене для вас… ну для тебе є подарунок.
• От і чудово. Я відійду не на довго зустрінемось тут через п’ять… за п’ятнадцять хвилин.

Маринка поспішила в будинок. Василь піднявся і пішов з двору. Він згадав стару звичку, яку вперше порушив, але й на подібну зустріч він не сподівався. Що значить роки. Наче недавно лишав білокуру дівчинку й ось тепер зустрів прекрасну дівчину, жінку.

За рогом Василь наткнувся на невеликий кіоск. Пиво, води, кава, чай… ні це не те. Прямо над віконцем ряди сигарет. Назви, яких одразу й не вимовиш. А ціни це взагалі жах. Серед асортименту, Василь помітив шоколадки: «Корона», «Snikers»,  «Baunti» – все це не те. А от знайомі «Оленка». Але нині це не актуально. А що актуально?.. Треба якісь парфуми.

Взявши парфум і шоколад, все ж вирішив не відмовлятися від старих звичок і подарувати Марині подорож в дитинство, Василь глянув на Ярослава Мудрого. «Що ж ми зробили. Ти об’єднував руські землі, а ми…»

Марина вже чекала його. Вона стояла біля лави та мрійливо дивилася на шелест дерев, котрі поволі хитали під невеличким вітерцем своїми кронами.

• Ось, – Василь  подав подарунки, – Вибач, якщо що не так. Все-таки я відстав від життя. Але старі звички лишились.
• Як і пам’ять, – тихо відповіла Марина, беручи подарунки.

Марина подарувала Василеві альбом, що лежав на лавочці. Яковлєв відкрив першу сторінку. Замість малюнка, на першій сторінці була обгортка шоколаду, але не цих незрозумілих, а тих пам’ятних років. Василь погортав сторінки, тут були обгортки від печива, вафель, цукерок. Неймовірно. Він наче знову перенісся в минуле. Все що він дарував, вона зберегла.

• Неймовірно, значить все ж це була правда.
• Ти про що?
• Чи пам’ятаєш ти останній мій приїзд? Я саме майора отримав. Саме тоді твоя мама розповіла мені про альбом. Скільки років. Чому?
• Не знаю. Спочатку це була дитяча вдячність. А після загибелі пам’ять. Пам’ять про доброту, ласку. Ти ж завжди приїздив веселий, усміхнений, добрий. Здавалося, що тебе ніколи і ніщо не засмучує. Пам’ять про сильну людину. Вона не раз мені допомогла. Коли було погано, я відкривала цей альбом, що наповнював мене енергією, любов’ю.
• Це доброта і ласка з дитячою любов’ю творили чудеса. Просто ця пам’ять підштовхувала тебе, надавала впевненості.
• Можливо.
• Оце зустріч! Марино, ти вже встигла завоювати родича.

До них підійшов чоловік десь такого зросту, як і Василь, такий же широкоплечий. Але одягнений в добротний одяг. Штани з хорошої тканини, блакитна теніска. На поясі футляр для мобільного. Через напівпрозору кишеню теніски просвічувалися вже знайомі сигарети. Чоловік подав руку. Яковлєв відмітив на руці годинник, що виглядав дорого. Він пожав широку долоню.