18

О дев’ятій ранку вантажний автомобіль зупинився біля воріт КПП частини. Яковлєв уже чекав, поки черговий перевіряв документи, Василь зайняв місце в кабіні. Його одяг нічим не відрізнявся від інших людей. Плямисті штани, сіра футболка, що сильно виділяла його загар. У пакеті була акуратно складена та форма, що пройшла з ним той тернистий шлях. Ворота відкрились, і вони виїхали на таку знайому дорогу.

Ранок почався для Яковлєва, так, як і казав, з сонцем. Зі світанком Василь почав свою ранкову пробіжку. Вартові провели його лиш здивованим поглядом. Василь вирішив не змінювати розпорядку, потрібно повертати свою фізичну форму. Хоча відчував, що вже може задати жару, цим асам…

Вчора вони отримали свою нову  форму і вже в гуртожитку зустріли ще одного знайомого. Старий механік, що ще продовжував служити. До кінця дня їм не давали спокою. Охочих побачити людей з минулого було багато. Їх розглядали, як експонати, що врешті набридло Василеві. З цікавістю розглядали їх форму, ще б нагороди, але їх забрали рідні. Василь довго терпів, та врешті втік у сад. В тиші й тихому жуванні бджіл та шелесті листків, він таки відійшов від метушні.

Лігши на траву, Василь ніяк не міг надихатися ароматом саду. На острові чисте повітря, але воно не несе в собі нічого крім трохи солонуватого духу моря. А тут духмяна трава, ароматна вишня, яблуньки. Так пахла рідна земля. Як йому бракувало цього.

Коли стемніло, про себе знову нагадало нинішнє життя. З динаміків ринула не музика, а бозна-що. Як цей скрегіт можна назвати музикою, ніби якийсь  металообробний цех, що звучить у певному ритмі. Де ж поділася приємна мелодія, що заспокоювала душу. Але нинішній молоді подобалось… Може це відсутність реальних заводів так впливає на музичні смаки…

Коли почало сутеніти до них завітала гостя. Дружина молодого лейтенанта вирішила допомогти їм влитися в життя. Вона оглянула Василя і почала ритися в речах, дістала  футболку, що хоч трохи підходила. Сорочки взагалі не витримували. «Шварценеггер», тільки й мовила дівчина, коли сорочка мало не розірвалася по швах на ньому. А от футболка була якраз. Оглянувши себе через дзеркало Василь був задоволений. От тільки надпис на футболці… але вибору не було.

Дорога за час їх відсутності майже не змінилася. Лише дерева, колись малі підросли, старі були випиляні, он красувалися великі пеньки, а біля них були висаджені саджанці. Машина легко їхала хорошою дорогою, та досягла горбика, за яким відкривалося місто. Василь приготувався спостерігати зміни.

Спочатку відкрились верхні поверхи висоток. Їх побільшало, але не на багато. А от зелені стало менше на місці дерев тепер красувались новобудови, завершені, й ті що тільки розпочали будуватися. Будинки були різні, але більшість двох, триповерхові. Фасади були різноманітні й вражали. Здавалось, що хазяїни змагалися між собою в вигадках.

Коли виїхали на дорогу, що веде в місто перед очима замайоріли авто іноземного виробництва і мерседес і опель і джипи, більшість Василь навіть не знав, та й не хотів знати. Звичайно іноді попадались і жигулі. Куди він потрапив… Це наче десь в прикордонні  – таке розмаїття марок машин, а не в середині України.

Яковлєв зійшов раніше, хоч водій і наполягав на тому, що довезе на місце призначення. Йому хотілося пройтися рідним містом. Дорога нічим не змінилася, хіба побільшало нових заплат. У одному місці було прокладене нове покриття, але не багато. Будинки такі ж обшарпані часом, на деяких були косметичні ремонти. В деякі навіть вставили нові вікна. Нижні поверхи перетворились на вітрини магазинчиків. І на кожному вивіски, краще дешевше, якісніше. Замість гастронома «супермаркет». Замість універмагу салони одягу, взуття… від Ірени, Ольги, Натальї… Василь навіть не старався читати далі. А щодо кіосків, то їх не було хіба на проїзній частині.

Рідний двір теж не втішав. Асфальт у вибоїнах, лавки давно не фарбовані, а дитячий майданчик… неначе пройшла орава монголо-татар.

З важким серцем Яковлєв підіймався на свій поверх. Кому вони передали всі здобутки? Люди почали жити одним днем. Що буде в їх майбутньому нікого не цікавить. Що лишать нащадкам, де відпочиватимуть літні люди, де будуть гратися діти? Що твориться з людьми? Куди ви йдете? В Європу? Добре що хоч в під’їзді чисто. Недавно пофарбовані та побілені стіни, замінені поручні. Ось і знайомі двері. Василь натиснув на кнопку дзвінка.

Двері відчинились не зразу. На порозі стояв хлопчина. Світловолосий юнак у футболці й джинсах. Однією рукою він притримував двері, в другій тримав уже знайому Василеві коробочку – мобільний телефон. Ага ось вона де нинішня молодість – мобільник. Так скоро і книги відійдуть у минуле, мобільні, супутникове телебачення Інтернет, що як хижий павук обплів всю земну кулю своєю павутиною.

• Вам кого? – запитав хлопчина, – Ви дядько Василь? Мамо дядько вже тут. Проходьте, прошу.

Василь зробив крок у кімнату. На зустріч вийшла жінка. Як змінюють людей роки. Коли відлітав, лишав молоду тендітну дівчину. Рухливу, веселу щебетушку. Що ж нині. Вже в роках жінка, скільки їх 40?! Це вже поважний вік. На світлому волоссі вже з’явилося сиве волосся. Коли? 20 років тому чи недавно? Поверх красивої сукні фартух, в руках ніж. Готуються до його візиту. «Ніскілечки не змінився! Ми чекали тебе трохи пізніше…»

Ніж впав на підлогу. Мовчки Надя накинулась на Василя, обхопила його. Щока Василя враз змокріла від сестриних сліз. Хлопчина мовчки спостерігав цю картину. Василь гладив волосся, старався заспокоїти. Але втримати потік сліз не вдалося. Плечі здригались, Надя мовчки плакала. Василь відчув як сльози стікають уже під футболку. Що ж хай поплаче. Яковлєв розглядав племінника, що все ще стояв біля них.

Таке ж пшеничне волосся, ті ж допитливі очі. Все інше, мабуть, від батька. Все ж отямившись племінник пішов у кімнату. Сестра трохи заспокоїлась і Василь обнявши її за плечі повів в кімнату. На перший погляд, все по старому, але… дещо впадало в очі.