Розділ 4. Фінал

Минув рік. І знаєте що? Я таки полюбив осінь.
Раз і назавжди.

По-перше, бо вона пахне змінами (і гарбузовим латте, яке я тепер п’ю постійно).

По-друге — бо я почав цінувати життя, навіть якщо воно кидає мене пикою в калюжу, а потім сміючись підсовує парасольку.

І по-третє — бо мені вже сімнадцять, і я офіційно став на рік розумнішим. Ну, або принаймні менше дурні витворяю, ніж минулої осені.

І до того ж, я тепер обожнюю свій день народження.

Цей день — мій.

Святкую його на повну, щоб щоки боліли від посмішок та сміху. Дорослі часто кажуть: «Та ти ж зовсім дитина!» — а я  не сперечаюсь. Лишень щасливо підморгую у відповідь.

Сьогодні всі мої близькі та друзі в кав’ярні. Гомін, сміх та тортик, що так смачно та апетитно виблискує шоколадною глазур'ю.

Поруч Люк — цей шибеник із кексами, які він тягає скрізь, — став моїм найкращим другом. Ми тепер одногрупники. І він, до речі, вже «ходить за ручки» з дівчиною з нашого курсу. Не питайте як — досі не розумію, що вона в ньому знайшла.

А я... досі сам.

Чекаю.

Її...і тільки її.

Як бачу дівчину що йде повз в зеленому й рожевому — серце вистрибує з грудей. Бо раптом це вона?

Та ні. Майї я не бачив відтоді, як з'явилася осінь.

Мене тоді вітром віднесло до нашої садиби й недбало викинуло в сад. І як я не шукав на околиці міста ту стежину, що вела до пагорба,    однак ні стежини ані пагорба я так і не віднайшов. І Майї більше не бачив. Але, якщо чесно весь цей час не переставав її чекати.

У кав’ярні метушня: хтось просипав какао, мати намагається підпалити свічки на торті, в Люк уже третій раз знімає сторіз і кричить «Зроби вигляд, що щасливий!».

Я щасливий. І без удавання, лицемірства.

Навіть тітонька Люсі прийшла — зі своїм малюком, який без зупину смикає мене за рукав. Вона знов подарувала мені светр. В’язаний, із візерунками у формі листя.

— Одягай, — каже. — Зігріватиме. Вже стало прохолодно.

Я одягаю, дивлюсь у дзеркало — виглядаю як лісовий ельф на хвилях ейфорії.

— Ти в тому светрі як гарбуз у депресії, — підколює Люк.

— А ти просто не шариш у моді, — відповідаю. — Це светр зроблений з любов’ю.

Поки ми жартуємо, бачу, як тато й мама сидять за окремим столиком, балакають із тітонькою Люсі.

Сміються.

І мені здається, що між ними знову щось є. Іскра. Та сама, що колись світила, коли я був малим.
Може, ця осінь поверне не лише її…

Раптом до столу підходить офіціантка й ставить переді мною гарбузове лате.

— Я це не замовляв, — кажу.

— Попросили передати, — відповідає вона, посміхаючись.

На стаканчику напис: «Побачимось весною.»
А поряд — маленька коробочка. Відкриваю. Усередині — браслет із квітів.

За вікном раптово починає лити дощ.

Блискавка, грім, а потім — бачу її.

Майя.

Стоїть просто посеред вулиці, усміхається, злива її не торкається. 

— Ну от, — бурмоче Люк, — знову цей чортів дощ.

— Немає поганої погоди, — кажу. — Є лише твій поганий настрій.

Коли знову дивлюсь у вікно — Майї вже нема.

Але я не сумую.

Бо тепер точно знаю — весна буде.
І вона прийде.

Наша зустріч відбудеться...