Розділ 3

Поверхня пагорба була слизькою. Камінці врізалися в підошви кедів, ковзали під ногами, наче хотіли скинути мене вниз. Руками я намагався вхопитися за гілки, але ті ламалися, і доводилося починати підйом спочатку. Долоні здерті до крові, з дрібних ран сочилася сукровиця, але я не зупинявся.

Дивно — зима не торкнулася цього пагорба. Тут панувала осінь.

Кущі калини виблискували червоними гронами, мов коштовне каміння. На схилі рясніли стиглі яблука та груші, земля була вкрита різнобарвним листям. Повітря пахло вологою, але дихалося легко, солодко. Я відчував, як із кожним вдихом сили повертаються до мого тіла.

І раптом — тупіт. На зустріч мені мчав розлючений кабан. Його очі палали, як вугілля. Ще трохи — і він збив би мене з ніг, котячи вниз просто до Майї.

Але я біг. Уперто, попри страх. І коли вже здавалось, що ікла от-от роздеруть мені груди, чудовисько розсипалося піском. Вітер підхопив його рештки й жбурнув мені в обличчя.

— Хто посмів порушити мій спокій?! — голос пролунав з усіх боків.

Я озирнувся — і побачив, що стою на самісінькій вершині пагорба. Переді мною — знайома лавка, тополі, а між ними на гілках — омела.

— То це ти, Остіне... Що, не сподобався світ без осені?

Голос гримів, мов грім, а вітер піднявся раптово, закручуючи листя у спіраль довкола мене.

— Так... — прошепотів я, стискаючи кулаки.

— Тоді чого прийшов?

— По осінь, — сказав я твердо, хоча серце калатало.

Сміх, глухий і жіночий, прокотився пагорбом.

— Які ж ви, люди, непостійні. У бажаннях, у словах, у почуттях.

— Такі ж, як осіння погода, — відповів я. — Але без неї світ втрачає сенс.

Смерч розірвав небо, і з нього вийшла вона — жінка. Засмагла, з темними колами під очима, втомлена, трохи згорблена. Її волосся сяяло всіма барвами осені — золоте, мідне, червоне, — і трималося разом завдяки пучкам листя. Сукня на ній була соткана з тканини, що нагадувала кору та мох, а по краях тремтіли пелюстки айстр і хризантем. Вона була прекрасна й сумна водночас — як захід сонця в дощову днину.

— То ти... осінь? — запитав я, і надія зажевріла в грудях.

— Я, — кивнула вона.

— Пробач мені й повернись. Без тебе життя втратило барви, тепло й спокій, рівновагу.

— Гадаєш?

— Так. Раніше я думав, що ненавиджу тебе...- замовк, зітхнув і продовжив своє зізнання.-  Насправді ж я боявся.

— Чого?

— Боявся змін. Боявся, що щось закінчується. Але зрозумів — там, де кінець, завжди початок нового. Життя — це коло. І ми самі обираємо, як його прожити — з похмурістю чи з посмішкою.

А потім пригадав як завзято злився та лаявся в дощові дні, винувато додав.

— Навіть у дощ є своя радість: діти стрибають у калюжах, птахи п’ють воду, ріки наповнюються, земля вдихає вологу... Ти даруєш життя, а я — просто не бачив цього.

Жінка посміхнулась. Її погляд став м’якшим. Вона торкнулася моєї голови, провела долонею по скуйовдженому волоссю й поцілувала в чоло.

— Ти багато зрозумів, Остіне, — сказала вона тихо.

Я вдихнув на повні груди.

Тягар провини неначе тяжкий камінь впав з плеч.

Повітря стало теплим і набуло ароматних нот кориці, яблук та свіжоспеченої випічки, какао.

— Знаєш, — прошепотів я, — я не тебе не любив, а життя. Не розумів, наскільки воно цінне. І тепер знаю як виправити це.

Вона кивнула.

І в ту ж мить небо засяяло золотом. Вітер розвіяв сніг, а внизу, за пагорбом, прокинувся світ — теплий, живий, повен барв.

Осінь повернулася.