Розділ 2

Я прокинувся не від дощу, що зазвичай лупив по вікну, а від холоду, який, здавалося, пробрався аж до кісток.

Сонно глянув у вікно — і одразу прокинувся остаточно. На вулиці… зима.

Дерева, що ще вчора сяяли жовтогарячим листям, тепер стояли, укутані інеєм. Усе довкола засипало снігом — пухким, сріблястим, наче солодка вата.

Я хутко вдягнувся й вибіг у сад. І отетерів. Зима. Справжня зима.

Птахи кружляли над двором, мов скажені. Деякі шукали їжу, а ті, що не встигли відлетіти в теплі краї, падали просто в сніг — і вже не підіймалися.

Яблуні й груші, які я мав сьогодні обірвати, були вкриті кригою. Фрукти зіпсувалися.

Мене пронизала думка: а що ж на полях? Урожай теж примерз?

— О ні… — прошепотів я.

І тільки тепер усвідомив: осінь — це не просто час дощів, нудьги чи роздумів. Це час збору врожаю, підготовки до зими, час, коли життя завершує свій колообіг, готуючись до відпочинку взимку.

А я… я забрав її.

Не лише люди постраждали від мого нерозумного бажання, а й звірі, рослини — вся природа плакала без осені.

У вітальні батько сидів перед телевізором.

З екрана голосно лунало: зерно на полях пропало, овочі та фрукти померзли, тварини поводяться аномально, ведмеді не сплять, а блукають лісами, скаженіючи від голоду. Різкий перепад температур знищив безліч птахів і комах.

Батько сидів блідий, з очима, повними сліз з відбитком печалі і відчаю на обличчі.

— Що ж це коїться… — шепотів він. — Що ж буде далі?..

Біда торкнулася не лише світу, а й нашої сім’ї.

Тітка Люсі, котра в’язала светри з гарбузами на грудях, втратила дитину. Вона мала народити восени. Але осені не стало.

Я стояв, мов скам’янілий.

Це все я. Я лишив життя всіх, хто мав народитися восени.

— Що я наробив?! — крикнув я й побіг до школи.

Туди, де все почалося. До тої омели, де побажав, щоб осінь зникла.

Я благав небо, кричав, просив — але осінь не поверталася. Сльози палили щоки, та навіть вони не могли нічого змінити.

Я сидів на лавці, дивився в небо й відчував, як щось у мені стискається. Сльози пекли очі, а повітря було настільки холодним, що кожен подих болів.

Я не знав, що робити. Хотів кричати, але в горлі стояв клубок провини.

І раптом я відчув теплий доторк.

Ніби саме сонце торкнулося шкіри. Я підвів голову — і завмер.

Переді мною стояла дівчина.

Усе навколо неї світилося м’яким сяйвом, в повітря раптом наповнилося запахом свіжої трави.

На вигляд моя ровесниця. Гарна неначе весняна квітка. Однак мудрість в її очах змусила  мене  склонити голову перед нею ще нижче.

— Чого сидиш і плачеш? — спитала вона, поправляючи своє довге світло-зелене волосся.

 — Не поспішаєш виправляти скоєне?

— А чи зможу я?.. — прошепотів я.

— Тільки ти й можеш, — відповіла вона. Її голос був тихий, але твердий, мов скеля, і водночас дзвінкий, наче струмочок.

Вона була вдягнена у все зелене й рожеве, і від неї йшло тепло. Сніг довкола неї танув, а на її плечах сиділи горобці — весело цвірінькали, не тремтячи від холоду.

— Хто ти? — спитав я. Вона була не зовсім людиною, це я одразу зрозумів. Однак страху не відчував... Лише зацікавленість й надію. 

— Я Майя, дочка Весни. І я хочу допомогти тобі… не лише тобі. Поглянь, що ти накоїв. Усе гине без осені. Вона необхідна. Колообіг створює життя, а ти його зупинив.- промовила вона. Спокійно, без звинувачень. Лишень казала так як є.- 
Дозволь показати, що буде далі…

— Не треба, — я стиснув кулаки. — Я зрозумів. Будь ласка, допоможи мені повернути осінь.

Майя усміхнулася.

— Ти розумний, Остіне. Але цього разу тобі знадобиться не лише розум, а й любов. Навчися бачити серцем — і тоді все вийде.

Вона взяла мене за руку й повела за межі парку. Ми йшли довго, аж поки поміж дерев не з’явилася вузька, терниста стежка. Вона вела на височенний пагорб, що, здавалося, торкався неба.

— Ти маєш дістатися вершини до появи першої зірки, — сказала вона. — Інакше змінити вже нічого не вдасться. Поспішай!

— А ти, Майє, зі мною не підеш?

— Не можу. Це твоє випробування.
А я чекатиму тебе тут, унизу. Якщо впораєшся — ми ще зустрінемось.

— А якщо не зможу?..

— Тоді світ уже не буде тим самим, — її голос злегка тремтів. — Без осені він втратить рівновагу.