Розділ 1

Осінь вступила в права одразу. Не встиг я насолодитися літом, як на зміну йому прийшла вона — холодна, мокра, депресивна.

Якби міг, я стер би цю пору року з календаря.

Ну навіщо вона? Серйозно. Навіщо?

Я човгав до школи через парк. Ранок був сірим, похмурим… А може, то я сам був таким. Як мати настрій, коли все довкола — неживе, жовте, голе?

Вночі гілля під ліхтарями схоже на щупальця чудовиська, вітер виє так, що мурашки біжать по спині. Увечері після занять і футболу навіть додому йти лячно.

День короткий, дощить майже щодня, або ж здіймається вітер такої сили, що валить дерева. Іноді навіть зриває дроти, і тоді сидиш без світла, поки погода не зжалиться.

Той, хто восени сидить удома — щасливець. А ті, кому доводиться виходити, ховають обличчя в шарфи й натягують шапки аж на очі.

Ноги грузнуть у багнюці, болото летить аж до колін, бруднить одяг і викликає добірну лайку.

Перехожі понурі, занурені у власні думки. А очі — додолу, щоб, боронь Боже, не ступити в собаче лайно, прикрите купкою листя.

І ось тепер — холод, який пробирається під шкіру... Бррр... Сирість, липне до серця. Кляте листя нещадно б’є в обличчя, а вітер свистить, наче насміхається з мого спаклюженого настрою.

Я вже не раз проклинав себе за рішення йти цією дорогою. То в калюжу встану, то мокре листя налипне на підошви. А ще ці скажені голуби — літають над головою, нахабно сідають на плечі, а дехто навіть клює!

— Геть! Киш! — гаркнув я. Але пізно — один уже “подарував” мені свій сюрприз просто на куртку. Гаряча пляма повільно стікала тканиною, викликаючи нову хвилю лайки.

До школи я прийшов злий, як чорт. Мабуть, тому всі боялися підходити, навіть щоб списати домашку. Всі, крім Люка.

Люк — або відчайдух, або просто на всю голову дивак.

— Гей, бро, — підморгнув він. — Домашку зробив?

— Як завжди, — буркнув я й почав витирати пляму серветками.

— Даси списати?

— Бери, тільки поверни вчасно.

Люк заліз у мій рюкзак, але той вислизнув із його рук, і речі розсипались просто на підлогу.

— Люку! В тебе що, руки з дупи ростуть? Ну що за ранок?

— Не нервуй, бро, — засміявся він. — Це все осінь! Провокує млявість і викликає сонливість.

О, якби він знав, що для мене це ще одна причина ненавидіти її.

Осінь завжди винна в усьому.

Восени все кепське: і погода, і настрій, і життя.

Саме восени мої батьки сварились найбільше. І, звісно, мій день народження теж восени. І ніколи в цей день не траплялося нічого хорошого.

То друзі забували привітати з днем народження, то дощ лив як з відра, то подарунки — такі, що краще б не дарували. То чергова чашка, то книжка, яку я ніколи не відкрию, то блокнот у рожевій палітурці — “щоб писав щось своє”, ага.

А тітка Люсі щоразу в’язала светри. Дурнуваті, різнокольорові, з оленями, гарбузами чи кажанами. І цього року зв’язала чергове “щастя” — фіолетовий светр із помаранчевими гарбузами. Каже, “на Геловін саме те”.

А ще… Минулої осені мене кинула дівчина.

Сказала, що в її нового бойфренда день народження влітку, і з ним вона зможе “їздити на море, а не буде мокнути під дощем”.
От і все. Два роки разом — і ось тобі “бувай”.

Після розриву з нею ще й батьки розлучилися.

Восени, звісно.

І після всього цього мені ще має подобатись ця пора?

Я глянув у вікно — дрібний дощ цокав по шибках.

Але здавалося що то не дождь, а депресія наполегливо стукала в двері.

“І коли я став таким песимістом”, — подумав я, зітхаючи.

Після занять я всівся на вологу лавку в парку й доїдав вже остигший пиріжок.

 Вже сутеніло, хоч була тільки п’ята.

— Гей, бро, ледве тебе знайшов! — підбіг Люк, запиханий, із кексом у руці. — На, це тобі.

— Що це?

— День народження ж у тебе сьогодні. Вітаю!

— Ааа… звідки знаєш?

— Коли речі твої збирав, побачив листівку від тітки. Ненароком.

Він встромив у кекс маленьку свічку й підпалив.

— Ну от! Тепер усе як треба. Дуй і загадай бажання.

— Серйозно? Ти в таке віриш?- іронічно глянув на Люка, а той лиш сіпнув плечима.

— А чому ні? Усе збігається: сьогодні твій день, твоя зірка на небі найяскравіша. І, до речі, ми сидимо під тополями з омелою — подвійна магія! Кажуть, під омелою бажання здійснюються.

— Ти плутаєш, то про Різдво й поцілунки, — буркнув я, але все ж глянув угору.

Омела справді зеленіла на гілках. Отруйна, паразитуюча, але люди чомусь наділяють її “магією”.

Я зітхнув, глянув на кекс із палаючою свічкою й подумав:

“Хай ця клята осінь зникне”.

Я задмухав свічку.

Грім гримнув так, що здригнулася земля. І ніч настала раптово, неначе хтось одним рухом вимкнув день.

Я злякався й побіг додому, не озираючись.