Розділ 37

Наступного дня Катя вирушила на роботу до офісу, де її чекала маса не закінченої, не початої і, навіть, ще не запланованої роботи. Працюючи з документами, дівчина могла взагалі не помічати, що відбувається навколо, якби її погляд не притягнули декілька дівчат модельної зовнішності, які виходили з кабінету Черненка. Розлючений вираз обличчя помітив Максим, який саме в той момент заходив до її кабінету.

- О, сестричка не в дусі, тому я краще зайду пізніше, - засміявся хлопець, але все ж зайшов до середини.

- Це що за парад шльондр в моєму офісі? – прошипіла та.

- Так це Артем собі секретарку підбирає.

- А хіба це не я мала зробити?

- Він зрозумів, що ти більше не маєш наміру цим займатися.

- Щоб більше цього неподобства в своєму офісі я не бачила!

- Так ти це не мені кажи, а сама розпорядження про призначення підпиши!

- Хай так, я з цим пізніше розберусь. Що у тебе? Я навіть не запитала, чому ти прийшов.

- Батько збирає нараду через годину.

- Добре, дякую, що нагадав, бо я геть загрузла в цій паперовій багнюці.

- Не хвилюйся, братику.

Катя усміхнулася на слова Максима, хоч і відчувала, як її внутрішній світ іде до краху через робочий тиск. Вона знала, що потрібно знайти баланс, але це не завжди вдавалося.

- Обіцяю, що до весілля буду у формі, - пожартувала вона, намагаючись підняти собі настрій, але в її очах все одно було помітно, як багато вона на себе бере.

Максим, розуміючи, що вона дійсно надто зайнята, посміхнувся, але не став продовжувати розмову. Він знав, що Катя завжди буде вимогливою до себе.

- Добре, але пам’ятай: ти не одна, якщо що, - сказав він, трохи змінюючи тон і поглядаючи на неї з розумінням.

Протягом години Катерина переглядала резюме дівчат, які претендували на посаду секретаря. Жодна з них не припала їй до душі через спокусливий зовнішній вигляд. Вона марила ідеєю покарати Артема за зухвалість. В одну мить їй здалося, що виходу немає і вона змушена погодитися прийняти на роботу ляльку, яка за дві секунди зможе обвести Артема навколо пальця. Але цього їй не дала зробити дівча, яке зайшло в її кабінет.

- Катерино Олександрівно, добрий день! Я на стажування! Що скажете робити? – забелькотіла вона.

Від здивування у дівчини відібрало мову, коли оглянула нову стажерку з ніг до голови. Це була саме та дівчина, на яку вона чекала. Невеличка ростом, худенька, з двома косами, в круглих чорних окулярах і брекетах на зубах. Проте від неї віяло неймовірною життєрадісністю.

Катерина окинула дівчину поглядом, і одразу ж зрозуміла, що її інтуїція не підвела. Старанна, з таким особливим стилем, і при тому така відкрита й енергійна. Ця стажерка була саме тією людиною, яку вона могла б уявити на посаді секретаря — не через вигляд, а через характер і життєву енергію, яку не можна було приховати навіть за мініатюрним, майже невидимим образом.

- Привіт! – Катерина не змогла стримати посмішку, яка сама з’явилася на її обличчі, розглядаючи стажерку. - Давай, розкажи, чому ти хочеш працювати саме в нашій компанії?

Дівчина, дещо хвилюючись, але водночас з певністю в голосі, відповіла:

- Я дуже люблю працювати в колективах, мені цікава робота в офісі, де можна не тільки розвиватися, а й приносити користь команді. А ваша компанія... Ви працюєте над дуже важливими проєктами, і я хочу бути частиною цього.

Катерина не могла не погодитися, що дівчина виглядала на своєму місці. Вона була такою справжньою, а не натягнутою, як більшість, яких вона бачила раніше.

- Хороший початок, - сказала Катя, замислюючись. – Подивимось, як ти справляєшся з першими завданнями.

Вже за кілька хвилин Катя забігла до зали, де зібралися всі керівники, менеджери і голови відділів.

- Запізнюєтесь, Катерино Олександрівно! – хитрим голосом промовив Артем, напроти якого та сіла.

- Це ж у ваших інтересах, Артеме Вікторовичу, - подібним тоном відповіла та. – Я дійсно запізнилася на нараду і прошу пробачення у високоповажних колег, бо я мала невідкладні справи. Зокрема, я підготувала ідеї для нового проекту, до якого готується наша команда. І, нарешті, знайшла секретаря для Артема Вікторовича.

- Хочу вас засмутити, але зранку я вже підписав наказ про призначення своєї соратниці.

- Я скасувала його, - коротко відповіла та.

- Причина? – втрутився у розмову Олександр.

- А причина в тому, що ті претендентки не пройшли співбесіду, яку проходять всі наші кандидати на посади.

- Артеме, ти хіба не знаєш правил? – громовим голосом спитав директор.

- Звісно, що знаю. Я проводив тестування для них.

- Тестування кажете, Артеме Вікторовичу? Цікаво, а як же це ви проводили тестування для п’ятьох дівчат одночасно?

Артем на мить замовк, його обличчя спотворило вираз невдоволення, але він намагався зберегти спокій.

- Я просто вирішив, що для цієї роботи потрібні особливі навички, а не формальності, – невпевнено відповів він.

Катя, не зважаючи на його незадоволене обличчя, продовжувала дивитися на нього спокійно.

- Дивно, що вам здається, ніби можна обійти правила, – додала вона. – Я все перевірила, і ніхто з кандидаток не відповідав вимогам.

- Я маю право самостійно добирати персонал, Катерино Олександрівно. Я маю звітувати?

- Це ваш прямий обов’язок – звітувати.

Артем на мить здригнувся від її рішучості, але швидко взяв себе в руки. Він розумів, що його позиція слабшає, тому намагався зберегти вигляд самовпевненості.

- Я не заперечую, але погодьтеся, що це питання не варто було піднімати на нараді, – сказав він, намагаючись повернути розмову в більш м’яке русло.

Катя не піддалася на маніпуляції, її погляд залишався твердим.

- Ваша помилка, Артеме, полягає саме в тому, що ви вважаєте це питання незначним, – відповіла вона. – Призначення працівників – це не просто питання вашого особистого комфорту, це частина команди, частина корпоративної культури. Тому звітувати ви повинні.