Розділ 29

Звістка про те, що Артем знову став на ноги, довела до сліз батьків як сина, так і дочки. Від почутих слів мову відняло навіть у тренера. Ранок наступного дня розпочався з того, що Артем тільки прокинувшись, одразу підхопився на ноги, щоб переконатися в тому, що йому це не наснилося, і він насправді може знову жити повноцінним життям.

Це був момент абсолютного щастя. Артем стояв біля вікна, дивлячись на світ, який тепер здавався яскравішим і повнішим. Він усміхнувся, відчуваючи під ногами тверду підлогу, і глибоко вдихнув ранкове повітря.

Артем вибіг на вулицю, де йому на зустріч з автомобіля вискочила Катя. Він схопив її і почав кружляти по цілому дворі. Їхній сміх линув по всій околиці. Катерина вмовляла його поставити її на землю, але той ніби не чув і натомість сміявся ще дзвінкіше і попри сміх встигав ще й виціловувати її.

Цей ранок здавався ідеальним. Сонце ніжно осявало двір, наповнюючи його теплом і світлом. Артем кружляв Катерину, наче легку пір’їнку, і його радісний сміх зливався з її протестами, які швидко перетворювалися на сміх.

- Артем! Став мене на землю! – крізь сміх вигукнула вона, намагаючись вирватися.

- Нізащо! – відповів він, міцно тримаючи її в обіймах. – Ти навіть не уявляєш, наскільки я щасливий!

Катерина, розуміючи, що її прохання безрезультатні, обійняла його за шию і просто здалася цьому щасливому моменту.

- Ти як дитина! – з усмішкою промовила вона, дивлячись йому в очі.

- Так і є, - сказав Артем, нарешті ставлячи її на землю. – І ця дитина тебе любить більше за все на світі.

Катерина розгладила його розкуйовджене волосся і ніжно торкнулася його обличчя.

- А я люблю тебе, - тихо промовила вона, зупиняючи час своїм поглядом.

Коли ж ця карусель любові загальмувалася, юнак сказав, що вони їдуть в офіс, бо йому вже не терпиться повернутися на роботу і знову стати корисним. Катя  не мала бажання з ним вести полеміку, бо знає, як він довго і завзято до цього йшов.

Катерина хотіла приготувати для коханого вранішню каву, але той на відріз відмовився від цієї пропозиції, і сам взявся заварювати для дівчини цей напиток. Він вирішив, що має віддячити Каті за те, що вона для нього робила. Артем весь цей час почував себе коханим і потрібним, навіть у інвалідному візку.

Катерина спершу здивувалася, але потім посміхнулася, дивлячись, як Артем метушиться на кухні. Він виглядав таким зосередженим і щасливим, що вона не мала жодного бажання заперечувати.

- Ну, хто б міг подумати, що мій хлопець тепер ще й каву варить, - піджартувала вона, зручно вмощуючись за столом.

- Твій хлопець тепер усе може, - усміхнувся Артем, кидаючи погляд на неї через плече. – Ти тільки скажи, і я приготую тобі що завгодно.

Катя засміялася:

- Не хвилюйся, кави буде достатньо.

Артем з любов’ю заливав гарячу воду в дві чашки і обережно перемішував ложечкою. Він знав, що Катя любить каву з молоком, тому приготував все так, як вона любила.

Коли він поставив перед нею чашку з ароматною кавою, Катерина не втрималася і поцілувала його в щоку.

- Дякую, коханий.

- Ні, це я дякую тобі, - відповів Артем, сідаючи поруч. – За те, що ніколи не залишала мене. За те, що вірила, навіть тоді, коли я сам у себе не вірив.

Катерина дивилася на нього з ніжністю, тримаючи чашку в руках.

- Любий, хіба це може бути інакше? Я завжди буду поруч із тобою, в радості й у смутку.

- Я це знаю, - тихо промовив Артем, дивлячись їй у очі. – Але тепер моя черга зробити тебе найщасливішою жінкою на землі.

Хлопець мав за спиною крила, які не давали йому впасти і робили його могутнім. Катя весь цей час була сильною, але змореною. Тепер же це янгольське дівча має відчути, що є кому про неї потурбуватися і дати можливість знову стати ніжною квіточкою у саду Артема, де він доглядатиме за нею і не дасть вітру здмухнути з неї пелюстки.

Артем уважно подивився на Катю, яка, хоч і посміхалася, все ж виглядала втомленою. Її очі, сповнені ніжності та турботи, свідчили про безмежну відданість, яку вона дарувала йому всі ці місяці. Він розумів, що тепер його черга стати її захистом і опорою.

- Знаєш, - сказав він тихо, нахиляючись ближче, - ти була моїми крилами, коли я думав, що їх у мене вже немає. Ти тримала мене на висоті, коли я був готовий упасти.

Катерина лише злегка посміхнулася, не відриваючи погляду від його обличчя.

- А тепер, кохана, - продовжив Артем, взявши її долоні у свої, - прийшла моя черга стати твоїми крилами. Ти заслуговуєш бути ніжною квіточкою, яка розквітає в найкращому саду. І цей сад - моє серце.

Катя зворушено всміхнулася, її очі заблищали від сліз.

- Любий, ти вже давно став моїм садом. Твоє тепло та любов допомагали мені триматися, навіть коли було важко.

- Тепер я обіцяю, - промовив Артем, міцно тримаючи її руки, - ти ніколи більше не почуватимешся змореною чи самотньою. Я зроблю все, щоб ти була щасливою і щоб жоден вітер не зламав твоїх пелюсток.

Їхні очі зустрілися, і в цій миті вони обидва відчули, що разом здатні подолати будь-які труднощі. Артем обійняв Катерину, і, притискаючи її до себе, він дав обіцянку в думках, що зробить усе, аби вона знову почувалася легкою, як пір’їнка, і ніжною, як перший весняний бутон.

Він думав про це, одягаючи старанно випрасувану сорочину, яку пропрасовувала йому кохана своїми лілейними рученьками, які навчилися робити будь-яку роботу, тільки б він був задоволений і не відчував дискомфорту.

Артем застібав ґудзики на сорочці, його думки були повністю занурені в образ Катерини. Він бачив перед собою її руки – ніжні, витончені, але сильні. Вони не раз допомагали йому, дбайливо підтримували, коли він втрачав рівновагу в найскладніші моменти.

Він провів рукою по тканині сорочки, згадуючи, як вона обережно гладила її напередодні. Кожен рух її рук був сповнений любові, турботи і бажання зробити його день кращим.